III
Хазяйка сього заїзного двору, велика цокотуха, була добре мені знайома — ще змалку її знав. Давно не бачились, а тільки ввійшов у хату, зараз пізнала.
— Чи живі, чи здорові? — спитав я, протираючи очі і розглядаючись.
— Слава богу! — одвітила хазяйка, — старіємось потрошки. Ось подивіться на мою Олесю — матір переросла! (хазяйка глянула на чорнявеньку дівчину). А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди). Колись співав по ярмарках, а тепереньки тілько луна ходить по світу од його пісень: увесь голос виспівав і бандуру потрощив.
Гарна дівчина Олеся, така повна, миловидна, — а я дивився на діда. Зроду такого не бачив: біле волосся, густе, як ліс, прикривало йому високе чоло, брови насунулись на самі очі, а широка борода аж до пояса доходила. Отак узяв би пензель та й списав вам Сатурна.
— Відкіль, старий? — спитав я діда, сідаючи біля його.
— Хто його зна? — обізвалась хазяйка. — Увесь свій вік вештається по світу… Жив колись за Берекою, та давно ж: теперечки вже забув і свій хутір, і свою хату.
— Ні, не забув, — обізвався дід, — не забув!..
— Куди ж тепер ідеш? — спитав я діда.
— У Павлоград.
— Що ж там будеш робить, співати, чи що?
— Та ні, кажу вам, — перехопила хазяйка, — він тепер йе співа, він тільки розказує!
— Що ж він розказує?
— Що з ним діялось на світі, як козаки бились з ляха? ми, з татарами, про відьом, про чортів!.. Він увесь світ виходив: був у Чорноморії, у Глухові, за Києвом був… А чи не наставить вам самовару?
— Настав, паніматочко!
— От і добре! Старенького напоїте гарячим, то він вам за те що-небудь розкаже.
— Чи довго вже волочишся по світу? — спитав я дідугана, як ми зостались одні.
— Довго, дуже довго, — одказав старий, важко зітхнувши, — я ще оженився у очаківську зиму. Ми тоді жили на запорозьких землях вольними козаками. Як же зруйнували кіш, то наш посьолок з землями достався якомусь пану. Не схотів я зоставаться панським, запріг коня, узяв жінку з дітьми — дівчину по восьмому годку і хлопчика-годовичка — та й помандрували у Чорноморію. Од Тора довелось простувати степом, як море — ні хуторця, ні землянки. Той рік була засуха, і якого лиха ми не одвідали: кінь без паші і водопою здох — і ми пішли пішки; що було з нами запасу — поїли, тільки й живились корінням. Не пройшли й десяти днів, як поховали дочку й сина, а там з нудьги та голоду занедужала й жінка: я ніс її на своїх руках, поки не оддала душі богу… По Чорноморії я вештався тридцять п’ять літ; бився з черкесом, плавав по Чорному морю; а там потягло мене знов у рідну сторону: схотілось ще побачить батьківську хату і поклонитись батьківській і матчиній могилі. Прийшов — й не пізнав нашого хутора: де була наша хата, там розкинувся панський сад; а де було кладовище, там стояв шинок. Вийшов я на вигон, глянув на слободу і округи, згадав молодий вік, батька, матір, жінку, дітей — заплакав та й пішов собі світ за очима. От уже тридцять літ, як тут вештаюсь, а три-тридцять, як живу, — а бреше вона, батьківської хати не забув. Було як заспіваю, то мені здавалось, що я сиджу біля своєї хати і мене слухають батько, мати, жінка й діти!..
Небагато слів ув оповіданні діда, а скільки ж то лиха!.. І не хотів він розжалобить мене, а глибоко уразив серце, важко засмутив душу. Довгу низку лиха нанизала злая доля!
Хазяйка не дала мені з старим добре й розговориться — принесла чашки і знов заторохтіла: то про Троїцький ярмарок, то які панночки повиходили заміж, які ще позоставались, налічила з десяток померших і присікалась до діда, чом він не розказує:
— Як же мені розказувати, — сердито обізвався дід, — коли не даєте й рота роззявить: скрегочете, мов сорока на вербі!..
— Мовчатиму, їй же богу, мовчатиму, — перебила хазяйка, — тільки розкажіть, будьте ласкаві, про закоханого чорта.
— Добре, добре, розкажу, — чом не розказать?
Дід з великим смаком пив чай, заїдаючи харківськими бубликами, а там, як вихилив ще дві чашки з ромом, то аж помолодшав.
— От тепер, — каже, — якось сили добув; здається, якби була бандура, то ще б і заспівав!..
IV
Старий підняв голову і ще твердим голосом так почав:
— Дід мій був запорожець. Де йому на віку не довелось бувати, чого не бачити! Удався він високий, здоровий та ще в додаток був і великий характерник: знався з відьмами, з чортами, нічого на світі не боявсь — правдивий був запорожець! Уже немолодим прийшов він на Береку, одруживсь і збудував собі хату. Жив він трохи не сто год і до смерті добре чув, бачив, а деколи сяде на коня і охляп поїде у Харків. Ото ж під старість у довгий зимній вечір, як стане оповідать, що з ним діялось, то і смієшся й плачеш, а часом і чуприна полізе догори. Ось як він розказував про того закоханого чорта.
Раз у схватці з татарами убили під дідом коня. Жаль йому того коня, як рідного брата: одно — надежний був, а друге — такого не знайти і на Запоріжжі. От дід і пішов у слободи пошукать лицарського коня. Тоді не так, як тепер: скрізь була пустиня — і діду довелось простувать по степах навмання, питаючи дороги то у сонця, то у звізд. Через кілька днів дід трохи притомивсь, вже й торба з запасом стулилась: останній сухар доїв. Зблизившись ік Донцю, де починаються пущі, дід зайшов у таку гущину, що не продереться: морське дерево так і хвиська, а тут і ніч насунулась. Сів він собі під кущем підождати, поки зійде місяць, та й задрімав. Аж чує крізь сон — неначе хто його тягне; прокинувся, дивиться — повний місяць уже височенько, і вітру нема, а дерева так і гнуться усе в одну сторону, і його самого неначе яка невідома сила туди ж тягне. Став приглядуваться — аж недалечко стоїть високий козак у кармазиновім жупані, в чорних оксамитових штанях і жовтих чоботях… такий з нього чуприндир, що кращого не знайти й у коші! Стоїть проти місяця і руками розмахує, неначе кого до себе манить; і як махне рукою, то аж дерево до його нахиляється і мого діда неначе хто у потилицю штовха. «Що воно за біс, — подумав дід, — чи не характерник…» Хотів вже був до його обізваться, коли чує — щось гепнуло за деревами та так іскрами кругом і обсипало. Дивиться — із-за кущів вийшла височенька дівчина, що кращої і у сні не побачиш. Несміливо підійшла вона до козака, згорнувши на грудях руки.
— Чого ти мене звав? — спитала дівчина таким голоском, що у мого діда аж серце тьохнуло.
— Питаєш, чого, — промовив козак, — хіба не знаєш, як я тебе кохаю?.. Без тебе мені й пекло не миле!..
— От зачим! — каже дівчина. — Я давно вже се знаю.
— Та ні, - одказав козак, — не за тим… Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю… Слухай, Одарко, скажи мені, чи хочеш бути моєю?.. Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе!..
— Не треба мені твого кохання, не проси й мого, — одрізала дівчина, одвернувшись, — цур тобі, пек тобі!
«Е, — подумав дід, — яка пиха! Зневажає залицяння такого козака!»
— Слухай, Одарко, — знов почав козак, — будь моєю — усе для тебе зроблю, усе, чого тільки не забажа твоя душа!
— Не зробиш того, чого моя душа бажає… - одвітила дівчина, важко зітхнувши.
— Зроблю, єй же єй, зроблю, — каже козак, — заприсягаюсь тобі пеклом, сатаною і Фарнагієм, — щоб мені не згубити ні одної християнської душі, щоб мені провалиться у ополонку після Ордані… от що!
«Як він, гаспидів син, кумедно божиться», - подумав дід.
— Не віриш? — пита козак.
— Не вірю, — одвітила дівчина.
— Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя голубко! — каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку…
Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі, - якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! — і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.