Проїхавши Мерехву і перебравшись через плеса Мжі, виїдеш на торговий шлях, що йде у Крим. Протоптала сей шлях ще татарва, як колись ходила на наше безголов’я під Москву, палити городи і забирати у неволю хрещений люд. Скільки оком кинеш – скрізь по дорозі, як гадюка, сунуться хури: назустріч везуть шльонку, кожі, сіль, рибу; скриплять татарські гарби, запряжені буйволами і верблюдами. Із Харкова везуть усякий крам, машини, паровики, їдуть купці у Крим, у Бердянське, їдуть пани і туди, і відтіль, женуть табуни, гурти, отари, іде народ на заробітки у степи ік морю. Літом весело й глянуть на сей шлях, а побачили б ви весною або увосени, що тут діється... крий боже, яке лихо! Замордована скотина по саме черево грузне у багні; народ бичується, топиться по балках, по перетічках. Бодай і не згадувать! ..Отут би простягти залізну колію! Потекла б по ній золота річка живущої і зцілющої води.
Дуже ще бідуєш, їдучи по сьому шляху “на обивательських”. Розкажу вам, якого раз набрався я лиха, здавшись на “одкритий лист”. Із Мерехви на почтарських, ще згодя, добіг я до Таранівки. Прямо у волосне правленіє ввійшов – так гарно: посередині стіл, зеленим сукном засланий, як у суді, і патрет висить. Дивлюсь – нема нікого; тільки якийсь каліка, скорчившись, сидить біля скрині, себто стереже громадські гроші.
– Є коні? – питаю.
– Нема, – схопившись, одвітив каліка.
– А писар де?
– На селі.
– Коли б покликать.
– Зараз збігаю.
Пошкандивав, сердешний. Через яку там годину іде писар повагом. Ще молодий, шапка набакир, у китайчастій черкесці і в опойкових чоботях.
– А чого вам треба? – спитав він, доходячи до мене.
– Коней, голубчику.
– А подорожня, чи пак одкритий лист, є?
Подав я йому одкритий лист, він подививсь, зараз і прогони вищитав – такий спритний! – і ще накинув кілька верстов залишніх. Видно, що був уже за Харковом: і головою мота, як москаль, щоб патли не лізли йому у вічі, і випинається, і палець засовує за гаплик.
– Ану лишень, – гукнув писар на каліку, сховавши у кишені гроші, – бігай за десятником, та швидше!
Знов пошкандибав каліка; нескоро веде того десятника.
– Тройку коней! – грізно крикнув писар на його та аж почервонів зі зла.
– Не позакладало, – каже десятник, – тільки що коні пасуться в степу!
– Так що, що в степу? Піймайте та й ведіть.
– Ще треба знайти, куди вони позабігали, ті бісові коні, та тоді вже ловить...
– Так іди та й шукай; а тутечки, опріч ляпаса, нічого не знайдеш.
Зник десятник, як на той світ провалився. Уже я й село обійшов, і у тарантасі добре виспався, а коней нема. Надвечір вже пригнали двох шкапок з лошатами.
– А третя? – питаю.
– Ще не піймали, – озвавсь десятник, – там таке прудке звіря, бодай воно здохло, що ніяк його не наздоженеш.
Аж ось ведуть того прудкого і ломакою підганяють; бачите, втомилось, сердешне, утікаючи. Стали запрягать, пораються, як мокре горить; розгледілись – і того нема, і другого; і знов погнали каліку за віжками, за черезсідельником, – да так аж до захід сонця додержали. Рушили– ледве коні везуть; не схаменулись, як і ніч. Погонич повертає то у той бік, то в другий – загубив, гаспидів син, дорогу, – лає і коней, і хто їде, і ніч, і степ.
– Куди тебе нечиста мати носить? – питаю погонича, – дорога пряма, як стріла, а ти крутишся, як муха в окропі?
– Коли ж нічого не бачу, – каже погонич і віжки кинув, – у мене куряча сліпота.
Що тут робить? Увесь степ покарбований дорогами; не втрапиш своєї, то казна-куди ще заїдеш; думаю собі: “Хоч би доїхать до трахтира, що недалечко од Таранівки”. Нічого робити: сам сів за машталіра і потихеньку, підтюпцем благополучно доплентались до того трахтира.
III
Хазяйка сього заїзного двору, велика цокотуха, була добре мені знайома – ще змалку її знав. Давно не бачились, а тільки ввійшов у хату, зараз пізнала.
– Чи живі, чи здорові? – спитав я, протираючи очі і розглядаючись.
– Слава богу! – одвітила хазяйка, – старіємось потрошки. Ось подивіться на мою Олесю – матір переросла! (хазяйка глянула на чорнявеньку дівчину). А се сліпенький дід (хазяйка показала на столітнього дідугана, що сидів на покуті, схиливши бідолашну свою голову на груди). Колись співав по ярмарках, а тепереньки тілько луна ходить по світу од його пісень: увесь голос виспівав і бандуру потрощив.
Гарна дівчина Олеся, така повна, миловидна, – а я дивився на діда. Зроду такого не бачив: біле волосся, густе, як ліс, прикривало йому високе чоло, брови насунулись на самі очі, а широка борода аж до пояса доходила. Отак узяв би пензель та й списав вам Сатурна.