– Хіба у запорожців чиста душа? – пита відьма. – Вони ж самі п’яниці та розбишаки...
– Еге, розказуй, – каже чорт, – нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по писанію: не возяться з жінками, б’ються з бусурманом і боронять віру православну... Ей, Кириле! – гукнув чорт, – ходи лишень сюди та розбий нас.
Дід нічичирк, лежить собі і дух притаїв.
– Та ну ж бо, йди! – знов крикнув чорт. – Ти ж не раз похвалявся, що не боїшся чорта, а теперечки й злякався! ..
Досадно дідові – бачите, пристидив, диявольська личина. Нічого робить, треба йти, щоб справді ще не подумав, що злякався.
– Чого ж тут лякаться? – обізвався дід, а сам аж труситься.
– Так чому ж не йдеш?
– Люльку шукаю; загубив у траві та й не знайду.
– Та не бреши, – люлька у кишені.
“Диявольський син! – подумав дід. – Він усе знає: од його ніяк не одбрешешся”.
– Розбивай! – каже чорт, як дід підійшов ік сажалці.
– Як же я вас розіб’ю? – каже дід. – От етану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе.
– Хіба тобі повилазило? – каже чорт. – Глянь: де дівчина стоїть, замерзло; сміло йди, здержить.
– Що за біс? ! Справді замерзло... Чого ж воно замерзло? – пита дід.
– Того, – каже чорт, – що вона – бодай її! – так тепло мене любить, що аж вода біля неї мерзне.
– А чого ж се, чорте, – пита дід, – біля тебе пара йде з води і бульбашки схоплюються?
– Еге! – каже чорт. – Це так я її щиро кохаю, що аж вода біля мене кипить.
“От такого б кохання нашим дівчатам! ” – подумав дід та спустився у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду, задриґало ніжками та й пірнуло.
– Що воно таке? – спитав дід. – Жаба, чи що? ..
– Ні, – каже чорт, – довго за руки держались, так чортеня вродилось.
“Ну, не бісові ж тобі й чорти, – подумав дід, – які вони плодющі! Тільки за руки подержались, уш й чортеня привели”.
– Ну, тепер кажи, – питає чорт відьму, – чого душа твоя бажає?
– Спасенія, – промовила відьма.
Як се почув чорт, то аж носом закрутив – наче чемериці понюхав.
– Не можна сього, – застогнав він, – і не проси! Так не можна!
– Чому? – спитав дід.
– Тому, що вона вже раз одступилася од господа, то удруге її бог до себе не прийме.
– Брехня, – каже дід, – як покається, то і втретє прийме! ..
– Та ну вже, мовчи, – гримнув на його чорт, – коли не знаєш писанія.
– Ні, знаю, – каже дід, – я й сам письменний, не раз і апостола у церкві читав.
Дід був такий завзятий, що як піде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже – знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знающого.
– От, приміром, сказати, – каже, – я й чоловік, а мені жаль небоги: здається, чого б не зробив для її спасенія; а то ж сам бог милосердний, якби він не помилував грішної, коли вона кається?
– Так коли ж вона вже одхрестилась... – пробубонів чорт.
– Не велика вада, – перебив дід, – піп і вдруге перехрестить, і дуне на тебе, і плюне!
Чорт на се й одвіту не дав; стоїть собі, похнюпивши ніс, та чуха потилицю.
– Ти ж сам знаєш, – обізвалась до чорта відьма, – що не по своїй волі зробилась я відьмою; мене мати приневолила.
– Нащо слухала матір, ти мала свій розум і свою волю! ..
– І се брехня, – сміло перебив дід, – бо як піде на правду, то він і чорта не злякається. Нуждою та страхом, – каже, – можна до усього приневолити чоловіка.
– Подумайте самі, чого просите, – заголосив чорт (трохи не плаче, бідолашний), – як же мені помагати спасенію душі, коли на те я чорт, щоб губити християнські душі? ..Та мене, – каже, – за сю пакість на шматки розірвуть! ..
– За що? – каже дід. – Невеликий гріх спасти одну душу, а там покаєшся та десять загубиш, то тебе ще й по голівці погладять.
– Еге! Хіба проти шерсті! – прогарчав чорт.
– А як би я тебе кохала! – обізвалась відьма, так глянула на чорта карими очима, що аж лід затріщав і поколовсь, трохи дід не шубовснув у сажалку, та якось вискочив на берег.
Задумався чорт, довго стояв понурившись, довго міркував, та вже нечиста мати так його підкурила тим коханням, що нічого й не вигадав.
– Що буде, то буде, – сказав, обернувшись до відьми, – нехай буде по-твоєму!
Вийшли із сажалки; відьма повеселішала, а чорт засмутивсь, аж хвіст повісив. Дід поміг відьмі одягтись, своїми руками обтер біле її тіло і примітив, що вона до його якась тепленька стала. Накидаючи на неї сорочку, він шепнув їй на вухо, щоб вона його слухала. У діда чуле було серце: йому жаль стало відьми.