Відьма поставила дідові снідання і пляшку тернівки, а сама стала поратись біля печі. Дід їсть і запиває, а сам очей не зводить з Одарки. “Яка б то, – думає, – була з неї молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемський хвостик; бодай їй він одсох! ”
– Розкажи мені, Одарко, – спитав дід, – як се мати перекинула тебе у відьму?
– Бодай не згадувать, – почала Одарка, зітхнувши, – от як се сталось. Я була ще на восьмому годочку, як мій батько поїхав на війну. Через два роки вернувся козак Хведір з недоброю вістю, що мого батька десь за Дніпром вбито. Мати дуже убивалась за батьком, – та скоро і заспокоїлась: Хведір жив у нашій хаті і полюбився матері. По слободі ходила вже чутка, що мати йде за його заміж, як Хведір полаявся з матір’ю і оженився на дочці нашого сусіди. Не знаю, як вам і розказать, що тоді робилось з матір’ю: бігала по слободі, як несамовита, а там і зникла. Усі думали, що вона наложила на себе руки, аж через два тижні уночі чую – щось загуло на горищі, застукало у комині і по хаті повіяло холодом. Я схопилась та до печі – думаю, чи не горимо; дивлюсь – хтось роздува огонь, загорівся віхоть, – аж мати! Така розпатлана, розхристана, а очі так і палають, – аж страшно на неї глянуть. Я зраділа та й кинулась до неї, а вона як крикне не освоїм голосом: “Не підступай! ” Я так і завмерла, де стояла. “Озьми, – каже, – образи та повинось у комору, і хрестик, що в тебе на шиї, там зостав”. Познімала я образи і повиносила у комору – думаю, чи не хоче мати хату мазать; а як вернулась з комори, мати обняла мене і гірко заплакала, так і вмила мою голову сльозами, як окропом. За кілька місяців після сього занедужала Хведорова жінка, чахла-чахла та і вмерла, а Хведір з нудьги та жалю довго блукав по лісах, поки десь під дубом не знайшли мертвого. У слободі стали люди розказувать, що моя мати відьма і що вона з світу звела Хведора з жінкою; дівчата мене цурались. Я не вірила людям, хоч часом і сама бачила, що щось чудне діялось у нашій хаті. Увесь тиждень мати – як мати, а в суботу і близько до себе не підпускає, а на ніч замикала мене на ключ у комору. От схотілось мені довідаться, чому се мати так робить і що тріщить і клекотить у хаті. Раз у суботу – тоді мені пішов сімнадцятий рік-мати мене замкнула, а я підняла мостину та й вилізла з-під комори. Бачу – у хаті палає огонь; глянула у вікно – аж стоїть мати біля печі ув одній сорочці з розпущеною косою і якесь зілля кладе у макітру. Далі поставила макітру на долівку, сіла на мітлу і тільки нахилилась на макітру, а звідти як пахне полум’я – так її й потягло через комин у бовдур; я як крикну: “Мамо, що ти робиш? ” А вона, як птиця з підбитим крилом, так і вдарилась на землю та мене за косу. “А, неслухняна дитино! – закричала не своїм голосом, – підгляджувати? Не будеш же мене корить, я з тебе таку ж зроблю відьму, як і сама! ” Перегнула мене через мітлу і помчала. Опам’ятувалась вже я аж на Лисій горі, біля Києва. Нічого мені вам казати, що там діялось: ви й самі, може, не раз там бували, так знаєте...
– Як не знать, – каже дід, – кілька раз самому доводилось там бувати!
Дід якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так і збреше; а йому збрехать, та ще перед відьмою – як раз плюнуть.
– Що тоді, – каже відьма, – зо мною діялось – не розкажу; я лежала ниць, заплющивши очі, і говорила якісь слова за матір’ю, од когось одрікалась; назад я вже полетіла на своїй мітлі. Оцей самий Трутик і мітлу мені зробив. Вернувшись, хотіла помолитись богу, і тільки перехрестилась, а мене так і вдарило об землю. З тієї пори отак, як бачите: плачу – не одплачусь, думаю – і нічого не вигадаю...
– Де ж твоя мати, бодай їй? – спитав дід.
– Чорти замордували... Як мати удовольнила своє серце, згубивши Хведора і його жінку, тоді тільки побачила, що згубила свою і мою душу; думала, як би вирятуватись, а чорти та відьми й довідались. Раз полетіла вона на Лису гору та й не вернулась; і мені те ж було б, та Трутик оборонив. Що буде дальш... а тепереньки так гірко та важко на душі, так нудно на світі! ..Відьма облилась сльозами.
– Не плач, моя горличко, – каже дід, – не плач, спасемо твою душу! ..Як-таки щоб запорожець укупі з чортом чого не зробили!
– Коли ж мене Трутик не допустить до пустельника! – каже відьма.
– Так я піду, – каже дід, – а там вже не його воля: буде, як пустельник звелить. Трутик обіцяв мені п’ять літ за коня служити, а тим часом, дасть бог, ти спасешся, і як вернеться чорт, то хіба облизня піймає... А там, моя кралечко...
Дід не договорив, тільки вусом моргнув і так глянув на Одарку, що вона потупилася і почервоніла, як калина.
Відьма добре нагодувала діда, участувала запіканкою і тернівкою і послала йому у коморі спочить. Не спавши цілісіньку ніч, дід заснув як убитий.