Батько, звісно, ненавидів Генерала усім серцем, проте усвідомлював, що для того, аби ділові наміри господаря втілилися, гостина має відбутися на якнайвищому рівні; а коли запрошено вісімнадцять гостей — це вже не забавка. Отож мій батько відповів так: він щиро вдячний містерові Сілверсу за те, що той зважає на його почуття, проте хай ні на мить не сумнівається: обслуговування буде, як завжди, бездоганне.
Але на батька чекали ще важчі випробування, ніж можна було сподіватися. Він, цілком можливо, мав надію, що, зустрівшись із Генералом віч-на-віч, відчує до нього повагу чи співчуття — і це дещо втамує його ненависть; однак ці сподівання виявилися безпідставними. Генерал був бридким товстуном, з грубими манерами й нестримною охотою застосовувати військові метафори геть до всього. Окрім того, виявилося, що він приїхав без камердинера, бо той захворів. Враховуючи те, що ще один гість теж приїхав без слуги, виникла делікатна проблема: кому приставити за камердинера дворецького, а кому — лакея. Мій батько, розуміючи господареве становище, тут же зголосився прислуговувати Генералові, тож мусив чотири дні терпіти близьку присутність чоловіка, якого він усією душею зневажав. Тим часом Генерал, і гадки не маючи про те, що почуває батько, сповна скористався нагодою похвалитися своїми воєнними досягненнями — панове військові полюбляють розповідати байки своїм камердинерам, коли опиняються з ними наодинці. Проте мій батько так уміло ховав свої почуття, так фахово сповнював свої обов’язки, що перед від’їздом Генерал висловив захоплення тим, який у містера Джона Сілверса бездоганний дворецький, і залишив великі чайові на знак подяки — батько, ні секунди не вагаючись, попросив господаря пожертвувати їх на благодійну справу.
Сподіваюсь, ви погодитеся, що у двох випадках, які я щойно описав — можу поручитися, що обидва правдиві, — мій батько наблизився до живого втілення того, що спілка Гейза називає «гідністю, яка відповідає статусу». Якщо порівняти батька й когось такого як містер Джек Нейборс — з його майстерними викрутасами, — відразу стане ясно, що відрізняє великого дворецького від звичайного знавця своєї справи. Так само зрозуміло й те, чому моєму батькові так полюбилася оповідка про дворецького, який зберігав спокій, виявивши під столом тигра: він інтуїтивно здогадувався, що в цій історії — суть справжньої гідності. А тепер хочу сказати ось що: гідність тісно пов’язана зі здатністю дворецького не облишати своєї фахової личини. Прості дворецькі за найменшого приводу відмовляються від неї на користь личини особистої. Для таких осіб бути дворецьким — наче грати роль у виставі: хтось штурхне легенько актора чи він сам спіткнеться — і маска злетить, відкривши його справжнє обличчя. Великі дворецькі вміють повсякчас перебувати в ролі — і перебувати в ній усім своїм єством. Їх не сколихнуть сторонні події, навіть украй неймовірні, тривожні чи прикрі. Вони «носять» свою фахову майстерність так, як порядний джентльмен носить костюм: він не дасть бешкетникам чи випадковим обставинам зірвати його з себе привселюдно; він зніме костюм тоді — і тільки тоді, — коли на те буде його воля, а це трапляється лише в той час, коли він залишається сам. Це, як я вже казав, справа гідності.