Міс Кентон і мій батько прибули до маєтку майже в той самий час — навесні 1922 року: через те, що я в одну мить втратив економку й помічника дворецького. А сталося так тому, що ці дві особи вирішили одружитися й покинути службу. Я завжди вважав такі зв’язки загрозою для домашнього порядку. Відтоді через подібні обставини я втратив ще чимало працівників. Між служницями і слугами таке, звісно, трапляється постійно, і хороший дворецький завжди мусить враховувати це, складаючи плани, однак шлюб між працівниками вищого рангу має вкрай руйнівний вплив на роботу.
Коли трапляється так, що двоє працівників закохуються й вирішують побратися, звинувачувати їх у цьому, ясна річ, не годиться, однак мене страшенно дратують особи — найчастіше економки, — яких не можна назвати щиро відданими своїй справі, бо вони кочують з місця на місце в пошуках кохання. Такі люди шкодять фаховій роботі.
Проте мушу відразу сказати, що я не маю на думці міс Кентон. Так, вона теж зрештою покинула службу й вийшла заміж, однак можу поручитися, що, працюючи економкою під моїм керівництвом, вона увесь час виявляла цілковиту відданість і ніколи не дозволяла, щоб її фахові пріоритети відійшли на друге місце.
Однак я відхилився від теми. Я розповідав, що в нас виникла потреба знайти відразу двох людей — економку й помічника дворецького. Міс Кентон прибула — і то з чудесними рекомендаціями, наскільки я пам’ятаю, — щоб обійняти ту першу посаду. Сталося так, що якраз тоді помер містер Джон Сілверс із маєтку Лафборо, де служив мій батько, тож він завершив свою бездоганну службу і потребував нової роботи та житла. Він, звичайно, був фахівцем найвищого класу, однак йому вже давно виповнилося сімдесят і він страждав від артриту й інших недуг. Невідомо було, чи зможе він змагатися з молодшою когортою бездоганно вишколених дворецьких, які також шукали праці. Тож я подумав, що буде розумно запросити батька з його цінним досвідом і прекрасною репутацією до Дарлінґтон-Голлу.
Пам’ятаю, як одного ранку, невдовзі після того, як батько й міс Кентон почали в нас працювати, я сидів за столом у своїй комірчині й переглядав папери, аж у двері хтось постукав. Я трохи здивувався, коли міс Кентон відчинила двері й увійшла, не чекаючи, поки я відповім. Вона принесла велику вазу з квітами і, усміхаючись, сказала:
— Містере Стівенс, я подумала, що ці квіти оживлять вашу кімнату.
— Перепрошую, міс Кентон?
— Шкода, що у вашій кімнаті так темно й холодно, коли надворі яскраве сонечко. Я подумала, що квіти пожвавлять ваш настрій.
— Дуже мило, міс Кентон.
— Прикро, що сюди не потрапляє більше сонця. Навіть стіни змокріли, правда, містере Стівенс?
— Стіна лиш трохи спітніла, міс Кентон, — відповів я і повернувся до своїх розрахунків.
Вона поставила вазу на стіл переді мною і, роззирнувшись комірчиною, мовила:
— Якщо хочете, містере Стівенс, я можу зрізати для вас іще квітів.
— Ціную вашу доброту, міс Кентон. Однак це не кімната розваг. Я волію, щоб тут нічого не відвертало мою увагу.
— Але ж, містере Стівенс, навіщо тримати свою кімнату такою порожньою й безбарвною?
— Дякую за турботу, міс Кентон, однак досі вона прекрасно мені служила і так. До речі, раз ви вже тут, є одна справа, про яку я хотів би з вами поговорити.
— Слухаю, містере Стівенс.
— Це дрібниця, міс Кентон, та все ж... Вчора, минаючи кухню, я почув, як ви гукали когось на ім’я Вільям.
— Справді?
— Так, міс Кентон. Я чув, як ви кілька разів гукали якогось Вільяма. Чи можу я поцікавитись, до кого саме ви так зверталися?
— Звісно, містере Стівенс. Я зверталася до вашого батька. Більше Вільямів у цьому домі, наскільки я знаю, нема.
— Типова помилка, — сказав я, ледь усміхнувшись. — Чи можу я попросити вас, міс Кентон, щоб надалі ви зверталися до мого батька «містер Стівенс»? А в розмові зі сторонніми можете називати його «містер Стівенс-старший», аби було зрозуміло, що то не я. Буду щиро вдячний, міс Кентон.
Після цих слів я повернувся до своїх паперів. Але, на мій подив, міс Кентон так і не зрушила з місця.
— Пробачте, містере Стівенс, — сказала вона за мить.
— Так, міс Кентон.
— По-моєму, я не до кінця зрозуміла, що ви маєте на увазі. Я звикла називати нижчих за статусом слуг на ім’я і не бачу причини щось змінювати.
— Цілком зрозуміла помилка, міс Кентон. Однак подумайте трохи — і ви самі дійдете висновку, що таким людям як ви не годиться говорити отак звисока до таких осіб як мій батько.
— Усе одно не розумію, до чого ви хилите, містере Стівенс. Ви кажете «таким людям як ви», але ж я, наскільки розумію, у цьому домі економка, а ваш батько — помічник дворецького.
— За рангом він і справді, як ви кажете, помічник дворецького. Але я здивований, що ви такі спостережливі, а досі не помітили, що насправді він набагато вищий за статусом. Набагато.