Цілком можливо, що таких випадків було більше, але я про них не пам’ятаю. Хай там як, а критичний момент настав одного сірого дощового пообіддя, коли я порався біля мисливських трофеїв лорда Дарлінґтона у більярдній. Міс Кентон увійшла і з порога мовила:
— Містере Стівенс, я тут дещо помітила й не можу зрозуміти, у чому річ.
— Про що йдеться, міс Кентон?
— То це його світлість забажав, аби статуетку нагорі поміняли місцем з тією, що стояла за цими дверима?
— Яку статуетку, міс Кентон?
— Ту, що завжди стояла на коридорі за цими дверима, містере Стівенс.
— Ви, мабуть, щось плутаєте.
— Ні, я точно нічого не плутаю. Я намагаюсь ознайомитися з тим, де що стоїть у цьому домі. Схоже на те, що статуетки хтось полірував, а потім не туди поставив. Якщо ви мені не вірите, містере Стівенс, то вийдіть, будь ласка, в коридор і самі подивіться.
— Я зайнятий, міс Кентон.
— Але, містере Стівенс, по-моєму, ви не вірите в те, що я кажу. Тому прошу вас: вийдіть на коридор і переконайтеся на власні очі.
— Міс Кентон, наразі я зайнятий. Я займусь цим питанням через деякий час. Це навряд чи термінова справа.
— Отож ви, містере Стівенс, погоджуєтеся, що я маю рацію.
— Я ні з чим не погоджуся, міс Кентон, поки самотужки все не з’ясую. Однак поки що я не маю часу.
Я повернувся до своїх справ, однак міс Кентон далі стояла на порозі й спостерігала за мною. Врешті вона сказала:
— Я так бачу, ви скоро закінчите, містер Стівенс. Я чекатиму вас у коридорі, щоб ми залагодили це питання.
— Мені здається, міс Кентон, що ви надаєте цій справі надто великого значення.
Однак міс Кентон уже вийшла. Я повернувся до роботи, але звуки її кроків раз по раз нагадували мені, що вона так і стоїть за дверима. Отож я вирішив знайти собі нове заняття у більярдній, припустивши, що незабаром вона зрозуміє, наскільки її становище сміховинне, і піде собі. Проте минув час, я вже зробив усе, що міг, із тими інструментами, що мав при собі, а міс Кентон, судячи з усього, так і стояла в коридорі. Не воліючи марнувати ще більше часу через дитячу забаву, я подумав, чи не покинути мені більярдну крізь французькі вікна. Однак цей план був не зовсім вдалий: після дощу надворі зібралося багато багна й утворилися великі калюжі, та й до більярдної все одно довелося б повернутися, аби зачинити вікна зсередини. Урешті-решт я вирішив, що найкраще рішення — вискочити прожогом з кімнати. Отож я навшпиньки підійшов до місця, звідки було найзручніше здійснити такий випад, і, міцно стиснувши в руках інструменти, шмигнув через поріг, спантеличивши міс Кентон, навіть устиг пробігти кілька кроків коридором. Та вона швидко отямилась і вже за мить перегнала мене й спритно перегородила мені дорогу.
— Це не та статуетка, ви ж погоджуєтеся, містере Стівенс?
— У мене багато справ, міс Кентон. Дивно, що ви не маєте нічого ліпшого до роботи, ніж цілий день стояти в коридорі.
— Містере Стівенс, це та статуетка чи ні?
— Міс Кентон, попрошу вас не підвищувати голос.
— А я, містере Стівенс, попрошу вас обернутися і подивитися на статуетку.
— Говоріть, будь ласка, тихіше. Що подумають працівники внизу, коли почують, як ми репетуємо, та це статуетка чи не та?
— Річ у тім, містере Стівенс, що всі статуетки в цьому домі вже давно стоять непротерті! А тепер ще й не на своїх місцях!
— Ну, це вже зовсім безглуздо, міс Кентон. А тепер, будь ласка, дайте мені пройти.
— Прошу вас, містере Стівенс, подивіться на статуетку позаду вас.
— Якщо це для вас так важливо, міс Кентон, я визнаю, що статуетка позаду мене справді може бути не на тому місці. Але, чесно кажучи, я не зовсім розумію, чому ви переймаєтесь такою дріб’язковою помилкою.
— Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, але ви, містере Стівенс, і самі чудово розумієте, що воно все значить.
— Не збагну, про що ви, міс Кентон. А тепер прошу вас: дозвольте мені пройти.
— Я про те, містере Стівенс, що ваш батько має набагато більше обов’язків, ніж під силу чоловікові у його віці.
— Міс Кентон, ви уявлення не маєте, про що говорите.
— Хоч ким ваш батько був колись, містере Стівенс, тепер його сили вже не ті. Саме про це й свідчать «дріб’язкові помилки», як ви їх називаєте, і якщо ви за ними не пильнуватимете, дуже скоро ваш батько скоїть щось набагато гірше.
— Не кажіть дурниць, міс Кентон.
— Перепрошую, містере Стівенс, але я мушу йти. Я вважаю, що вашого батька треба звільнити від багатьох обов’язків. Скажімо, він не має носити накладені до самого верху таці. Його руки дрижать, і коли він отак несе вечерю, мені стає страшно. Рано чи пізно таця випаде з його рук просто на коліна комусь із гостей. Крім того, мені дуже незручно про таке казати, але я звернула увагу на ніс вашого батька.