— Ми готові, сер.
— Те, що станеться у цьому домі, матиме згодом серйозні наслідки.
— Розумію, сер.
— Дуже серйозні. Для цілого курсу, що його взяла Європа. І я не перебільшую, якщо зважити, які люди тут зберуться.
— Так, сер.
— Це не той час, щоб ризикувати без потреби.
— Звісно, сер.
— Зрозумійте, Стівенсе: тут у жодному разі не йдеться про те, щоби ваш батько покинув маєток. Я всього лиш прошу вас переглянути його обов’язки.
І, здається, якраз у ту хвилину його світлість, опустивши погляд на енциклопедію і незграбно перегорнувши сторінку, сказав: «Може, ці помилки й дріб’язкові, коли їх розглядати кожну окремо, Стівенсе, але ви й самі чудово розумієте, що воно все значить. Минули дні, коли на вашого батька можна було цілковито покластися. Більше не можна довіряти йому ті завдання, де найменша помилка поставить під загрозу успіх нашого майбутнього зібрання».
— Звісно, що ні, сер. Я прекрасно це розумію.
— Гаразд. На цьому все. Добре поміркуйте над цим, Стівенсе.
Лорд Дарлінґтон, мушу зауважити, на власні очі бачив, як мій батько впав близько тижня тому. Його світлість приймав двох гостей у садовій альтанці, молоду леді й джентльмена, і спостерігав, як батько йшов до них через моріжок, тримаючи таку бажану тацю з перекусками й напоями. За кілька метрів до альтанки треба піднятися на невеличкий пагорб, і в ті дні — як і сьогодні — у землю були вкопані чотири кам’яні плити, що слугували сходинками. Саме на тих сходах мій батько і впав, а все, що було на таці — чайничок, чашки, блюдця, сендвічі, тістечка, — розлетілося по траві на самому горбку. Поки мене сповістили про цей випадок і я вибіг надвір, його світлість разом із гостями поклали батька на бік, підклавши йому під голову подушку з альтанки й накривши його пледом. Батько лежав без тями, його лице набуло дивного сіруватого відтінку. За доктором Мередітом уже послали, однак його світлість вважав, що батька ще до приходу лікаря треба сховати від сонця. Привезли крісло на коліщатах, і батька перемістили до будинку. Коли прибув доктор Мередіт, батько вже отямився, і той невдовзі пішов, до ладу нічого так і не сказавши, хіба те, що батько, мабуть, «перепрацював».
Той випадок, вочевидь, завдав неабиякого сорому моєму батькові, бо він ще завзятіше взявся до роботи й працював у поті чола аж до часу, коли в кабінеті лорда Дарлінґтона відбулася ота розмова. Тож порушити питання про те, як звузити коло його обов’язків, було не так уже й легко. Моє становище ускладнювалося ще й тим, що ось уже кілька років, як ми з батьком — з причин, які я так до кінця і не збагнув, — спілкувалися все менше й менше. Так мало, що після його приїзду до Дарлінґтон-Голлу навіть короткі діалоги про робочі питання відбувалися в атмосфері взаємного зніяковіння.
Зрештою я вирішив порозмовляти з ним віч-на-віч у його кімнаті, щоб дати йому можливість поміркувати над усім після того, як я піду. Батька можна застати в кімнаті лише рано-вранці й пізно ввечері. Тому одного ранку я піднявся до його невеличкої мансарди на горішньому поверсі службового крила й тихенько постукав.
Досі мені нечасто траплялася нагода заходити у батькову кімнату, і я вже встиг забути, яка вона мала і вбога. Пригадую, що тоді мені здалося, ніби я увійшов до в’язничної камери, але таке враження могло виникнути через бліде вранішнє світло, тісноту кімнати чи голизну її стін. Батько розсунув штори й сидів, поголений і вбраний у повний однострій, на краю ліжка, звідки, мабуть, спостерігав, як надворі світає. Принаймні так би кожен припустив, бо з його віконця не було на що дивитися, окрім як на ринви й черепицю. Гасова лампа, що стояла коло ліжка, уже не горіла, і я теж, піймавши несхвальний батьків погляд, швидко скрутив ґніт на своїй лампі, яку прихопив, аби освітити собі шлях на розхитаних сходах. Тоді бліде світло, що падало до кімнати, стало виразніше, а гострі риси батькового зморшкуватого, досі вродливого лиця — різкіші.
— О, — сказав я, усміхнувшись, — я мав би знати, що ви в таку пору вже давно встали й готові до праці.
— Я вже три години як не сплю, — відповів він, змірявши мене холодним поглядом.
— Сподіваюся, то не біль у суглобах заважав вам спати.
— Я сплю стільки, скільки треба.
Батько сягнув рукою до єдиного крісла в кімнаті — невеликого дерев’яного кріселка — і, впершись обома руками у спинку, підвівся. Коли він став отак переді мною, важко було сказати, чому він горбиться: через недугу чи через похилу стелю в кімнаті.
— Я хочу дещо вам сказати, батьку.
— То кажи — коротко і чітко. Я не маю часу слухати цілий ранок твою балаканину.