— Ой, пробачте, сер!
Зиркнувши через плече, я побачив, що тільки-но проїхав сільський будиночок на узбіччі, звідки вибігла молода жінка у фартуху — її увагу, без сумніву, привернув мій сигнал. Проминувши мене, вона схопила курку і, тримаючи її на руках, ще раз попросила пробачення. А коли я запевнив її, що нічого страшного не сталося, сказала:
— Дякую вам щиро, що ви зупинилися й не переїхали бідолашну Неллі. Нашу любу дівчинку, яка несе найбільші у світі яйця. Як добре, що ви зупинилися! А ви ж, мабуть, поспішали.
— Та ні, я нікуди не поспішав, — відповів я, усміхнувшись. — Уперше за багато років я маю змогу нікуди не квапитися, і, чесно кажучи, це дуже приємне відчуття. Просто мандрую у власне задоволення.
— Ой, це так мило, сер. То ви, певно, їдете у Солсбері?
— Звичайно. Це ж отам собор, правда? Я чув, що це дивовижна споруда.
— О так, сер, собор дуже гарний. Правду кажучи, я мало коли буваю у Солсбері, тому не можу вам сказати, який він зблизька. Але ми, сер, скажу я вам, кожного дня бачимо звідси його шпиль. Деколи його затуляє густий туман, але в ясну погоду, таку, як сьогодні, він дуже гарно виглядає, ви й самі бачите.
— Прекрасно.
— Я така вдячна вам, сер, що ви не переїхали нашу Неллі! Три роки тому на цьому ж місці загинула наша черепашка. Ми дуже сумували за нею.
— Яка трагедія, — похмуро відповів я.
— І не кажіть, сер. Дехто думає, мовляв, ми, селяни, звикаємо, що з тваринами постійно щось стається, але це неправда. Мій синочок цілий тиждень плакав. Як добре, що ви зупинилися й не переїхали Неллі, сер! Прошу, заходьте до нас випити чаю, раз ви вже й так вийшли з машини. Трохи перепочинете з дороги.
— Дуже люб’язно з вашого боку, але я справді мушу їхати далі. Я б хотів завчасу прибути до Солсбері, щоб встигнути оглянути численні пам’ятки міста.
— Розумію, сер. Що ж, тоді ще раз вам дякую!
Я рушив далі, так само повільно, як і раніше — мабуть, очікував, що на моєму шляху можуть опинитися ще якісь сільські тварини. Мушу зауважити, що було в тій коротенькій зустрічі щось таке, що подарувало мені пречудовий настрій: проста доброта, за яку мені подякували, і проста доброта, яку запропонували навзаєм, наповнили мене вкрай приємним передчуттям стосовно затії, яка чекала на мене найближчими днями. Саме в такому настрої я й вирушив далі до Солсбері.
Проте варто повернутися на хвильку до тієї розмови з батьком, бо з моїх слів, напевно, склалося враження, що я повівся з ним доволі грубо. Річ у тім, що я не мав іншого вибору, як підійти до справи саме так, і впевнений, що ви погодитеся зі мною, коли я опишу детальніше всі тогочасні обставини. Попереду нас чекала важлива міжнародна зустріч, що мала відбутися у Дарлінґтон-Голлі, і залишалося не так багато часу на всілякі церемонії чи, як то кажуть, ходіння околяса. До того ж не треба забувати, що хоч за наступні років п’ятнадцять Дарлінґтон-Голл став свідком цілої вервечки подій не меншої ваги, конференція у березні 1923 року була першою з них, і мені, особі відносно недосвідченій, не хотілося покладатись лиш на долю. Взагалі, я часто згадую про ту зустріч і з багатьох причин вважаю її переломною для себе. Зокрема, я переконаний, що це був той час у моїй службі, коли я досягнув справжньої зрілості як дворецький. Я в жодному разі не стверджую, що став «великим» дворецьким, — не мені про таке судити. Та якщо хтось колись матиме бажання засвідчити, що я упродовж служби набув бодай дещицю отієї дорогоцінної «гідності», то нехай зверне увагу на конференцію у березні 1923 року, бо саме тоді я вперше виявив відповідні здібності. То була одна з тих подій, які, трапляючись у вирішальну мить, кидають виклик, спонукають пізнати межі власних можливостей і встановити для себе нові мірила успіху. Та конференція запам’яталася, звісно, і з багатьох інших причин, що їх я зараз опишу.
Конференція 1923 року увінчала тривалий процес планування, яким займався лорд Дарлінґтон. Озираючись, відразу бачиш, як його світлість наближався до цієї події щонайменше упродовж трьох років. Наскільки я пригадую, коли мирну угоду тільки-но підписали наприкінці Великої війни, лорд Дарлінгтон не надто нею цікавився, і, думаю, буде справедливо, якщо я скажу, що, зрештою, його увага до угоди була викликана не так її змістом, як дружбою з німецьким паном на ім’я Карл-Гайнц Бреманн.