Гер Бреманн уперше відвідав Дарлінгтон-Голл відразу після війни, ще не знявши офіцерського однострою, і комусь зі сторонніх відразу було б ясно, що вони з лордом Дарлінґтоном тісно заприятелювали. Мене це не здивувало, бо з першого погляду було видно, що гер Бреманн — дуже порядний джентльмен. Завершивши службу в німецькому війську, він доволі регулярно навідувався до маєтку упродовж двох років, і в око відразу впадало те, як від візиту до візиту його стан дедалі погіршувався, і це викликало певну тривогу. Гер Бреманн змарнів, одежа пошарпалась, погляд став загнаний, а під час останніх візитів він узагалі, бувало, завмирав і дивився кудись поперед себе, не зважаючи на його світлість, а часом і на те, що до нього звертаються. Я був би вирішив, що гер Бреманн страждає від якоїсь важкої недуги, якби не певні коментарі його світлості, які переконали мене, що це не так.
Десь наприкінці 1920 року лорд Дарлінґтон здійснив першу зі своїх численних поїздок до Берліна, і я пам’ятаю, яке глибоке враження вона на нього справила. Ще багато днів після його приїзду над ним немовби нависала важка хмара, і пригадую, як у відповідь на моє запитання, як минула його мандрівка, він відповів: «Неприємно, Стівенсе. Дуже неприємно. Ганьба нам за те, що ми так ставимося до переможеного ворога. Це геть суперечить традиціям цієї країни».
Із цим пов’язаний ще один епізод, який дуже виразно мені запам’ятався. Тепер у колишній бенкетній залі більше нема стола, і ця простора кімната з високою прекрасною стелею слугує містерові Фаррадею за таку собі галерею. Проте за часів його світлості залу постійно використовували, як і довгий стіл, що там стояв: за ним не раз вечеряло тридцять, а то й іще більше гостей. Узагалі бенкетна зала була така простора, що за потреби туди доставляли ще столи, за якими могло вміститися ледь не п’ятдесят персон. У звичайні дні лорд Дарлінгтон, — як і містер Фаррадей тепер — обідав і вечеряв, ясна річ, у затишній атмосфері їдальні, що чудово пасує для невеликого кола осіб. Однак того зимового вечора, що так врізався мені у пам’ять, їдальня чомусь стояла порожня, а лорд Дарлінґтон вечеряв у просторій бенкетній залі з єдиним гостем — по-моєму, то був сер Річард Фокс, колега його світлості з часів, коли той служив у Міністерстві зовнішніх справ. Ви, певна річ, погодитеся зі мною, коли я скажу, що найважче прислуговувати за столом тоді, коли за ним вечеряють тільки двоє. Особисто я залюбки обслуговував би лиш одну персону, навіть незнайомця. Коли присутні двоє — байдуже, що один із них ваш господар, — дуже важко досягнути тієї рівноваги між непомітною присутністю і виявом турботи, що є неодмінною ознакою вмілого обслуговування. У такій ситуації постійно хвилюєшся, що заважаєш розмові вільно плинути.
Того вечора зала майже цілком занурилася в темряву, тільки на столі мерехтіли свічки, а в каміні потріскував вогонь. Джентльмени сиділи один біля одного ближче до середини стола — той був такий широкий, що сидіти напроти було незручно. Я вирішив поводитися якомога непомітніше й відійшов у темряву — набагато далі від стола, ніж зазвичай. Ця стратегія, звісно, мала певний огріх: кожного разу, як я ішов до світла, щоб обслужити джентльменів, мої кроки гучно відлунювали в залі, повідомляючи про моє наближення задовго до того, як я підходив до стола. Зате в цьому була й перевага, бо коли я стояв на місці, мене майже не було видно. Саме тоді, коли я ховався отак у мороці, віддалік від двох джентльменів, які сиділи серед рядів порожніх крісел, я почув, як лорд Дарлінґтон говорить про гера Бреманна — спокійним і, як завжди, лагідним голосом, якому товсті стіни бенкетної зали надавали глибини.
— Він був моїм ворогом, — мовив він, — але завжди поводився як джентльмен. Півроку між нами тривали обстріли, але ми порядно ставились один до одного. Він був джентльменом, який виконував свою роботу, і я не тримав на нього зла. Казав йому: «Слухайте, тепер ми вороги і я воюватиму з вами, скільки матиму сил. Але коли ця клята затія скінчиться, ми більше не муситимемо ворогувати й перехилимо разом по чарці». Але тепер — от прокляття! — через ту угоду я вийшов брехуном. Я пообіцяв йому, що коли все завершиться, ми більше не будемо ворогами. То як тепер я маю подивитися йому в очі й сказати, що все обернулося навпаки?