Трохи пізніше того самого вечора його світлість промовив похмуро, хитаючи головою: «Я воював на війні, щоб зберегти справедливість у цьому світі. Не думав, що беру участь у кривавій помсті проти німецького народу».
І коли сьогодні я чую якісь нісенітниці про його світлість, безглузді припущення стосовно його мотивів, які тепер висувають мало не щодня, з приємністю згадую ту мить, коли він щиросердно вимовив оті слова в майже порожній бенкетній залі. Хоч які труднощі постали на шляху його світлості в подальші роки, особисто я ніколи не сумніватимусь, що у своїх діях він завжди керувався бажанням побачити «справедливість у цьому світі».
Невдовзі надійшла сумна звістка: гер Бреманн застрелився в потягу між Гамбургом та Берліном. Його світлість, певна річ, дуже засмутився й негайно розпорядився передати співчуття фрау Бреманн і надіслати їй гроші. Лорд Дарлінґтон кілька днів намагався дізнатися адресу бодай когось із родичів гера Бреманна — і я йому всіляко допомагав, — але нічого з того не вийшло. Схоже, гер Бреманн іще давніше втратив свою домівку, а його родичі роз’їхалися хто куди.
Я переконаний, що навіть якби цієї трагедії не сталося, лорд Дарлінґтон усе одно пішов би тим шляхом, який обрав. Бажання покласти край несправедливості та стражданням надто міцно вкоренилося в його натурі, й по-іншому він учинити не міг. Після смерті гера Бреманна його світлість почав присвячувати дедалі більше часу кризі в Німеччині. До маєтку стали приїжджали авторитетні, відомі персони — зокрема, наскільки я пригадую, лорд Деніелс, професор Майнард Кейнс і містер Г. Дж. Веллс, знаменитий письменник, а також інші особи, чиїх імен я тут не називатиму, бо навідувалися вони таємно — і їх разом із його світлістю можна було не раз застати за дискусіями, що тривали не одну годину.
Деякі гості були такі «таємні», що мені давали вказівку подбати, аби персонал не довідався, хто вони, а інколи — щоб узагалі їх не бачив. Проте — і я кажу це гордо та вдячно — лорд Дарлінґтон ніколи не намагався приховати щось або когось від моїх очей чи вух. Пригадую, як котрийсь із відвідувачів, бувало, замовкав на середині речення і сторожко зиркав у мій бік, а його світлість запевняв: «Усе гаразд. Перед Стівенсом можете казати все, що завгодно, не хвилюйтеся».
Упродовж двох років після смерті гера Бреманна лорд Дарлінґтон разом із сером Девідом Кардиналом, який став у ту пору його найближчим соратником, успішно зібрали немалу когорту осіб, які поділяли їхню думку про те, що тогочасній ситуації в Німеччині треба покласти край. Серед них були не лише британці й німці, а й бельгійці, французи, італійці та швейцарці; дипломати й високопоставлені політики; шановані релігійні діячі; офіцери у відставці; письменники й мислителі. Дехто з панства твердо вважав, як і його світлість, що у Версалі зіграли не за правилами і що карати народ за війну, яка вже закінчилася, — аморально. Інші не так сильно переймалися долею Німеччини та її жителів, однак побоювалися, що економічний хаос у тій країні, якщо його не зупинити, стрімко пошириться на цілий світ.
До кінця 1922 року його світлість працював з чіткою метою. Зібрати під дахом Дарлінґтон-Голлу найвпливовіших джентльменів, чиєю підтримкою вдалося заручитися, і провести неофіційну міжнародну конференцію, щоб обговорити, як можна переглянути найсуворіші вимоги Версальського договору. Аби з цього щось вийшло, подія мусила мати достатню вагу і справити вирішальний вплив на офіційні міжнародні конференції: кілька таких заходів з чіткою метою — переглянути умови договору — вже відбулося, однак, крім збентеження й образ, вони нічого не дали. Наш тогочасний прем’єр-міністр, містер Ллойд Джордж, закликав провести ще одну велику конференцію в Італії навесні 1922 року, і спочатку його світлість хотів влаштувати зібрання у Дарлінґтон-Голлі, щоб гарантувати успішний результат тієї події. Втім, попри всі зусилля, що їх докладали його світлість та сер Девід, термін виявився закороткий, тож коли конференція, що її ініціював містер Джордж, закінчилася, як і всі інші, нічим, його світлість націлився на наступне велике зібрання, що мало відбутися за рік у Швейцарії.
Пам’ятаю, як одного ранку я приніс лордові Дарлінґтону каву у сніданковий покій, а він, згортаючи «Таймс», із відразою пробурмотів:
— Ох ті французи. Ні, Стівенсе, ви тільки послухайте. Ох і французи!
— Слухаю, сер.
— Цілий світ бачив, як ми з ними ходимо попід ручку. Як тільки згадаю про це, хочеться вимитися з голови до ніг.
— Так, сер.
— Коли я востаннє був у Берліні, Стівенсе, до мене підійшов барон Оверат, давній приятель мого батька, і сказав: «Чому ви так поводитеся з нами? Невже ви не бачите, що ми так більше не можемо?». Мені так і кортіло сказати йому, що то все ті кляті французи. Англійці так не чинять, хотів сказати я. Але, мабуть, не годиться таке говорити. Про наших дорогеньких союзників можна казати тільки добре.