— О, міс Кентон.
— Слухаю, містере Стівенс.
— Чи можу я звернути вашу увагу, міс Кентон, що постіль для кімнат на горішньому поверсі має бути готова не пізніше як післязавтра.
— Я вже подбала про це, містере Стівенс.
— Он як. Дуже радий це чути. Я просто згадав про це, ото й усе.
Я хотів було йти далі, але міс Кентон так і стояла на місці. А тоді ступила на крок ближче до мене, так що смужка світла впала на її лице, і я побачив його сердитий вираз.
— На жаль, містере Стівенс, я зараз страшенно зайнята і не маю ані вільної хвилинки. Якби в мене було стільки вільного часу, як, наскільки я бачу, у вас, я б і собі залюбки сновигала будинком і нагадувала вам про завдання, за які відповідаєте ви.
— Послухайте, міс Кентон, немає жодної потреби дратуватися. Я всього лиш відчув потребу переконатися, що це питання не оминуло вашої уваги...
— Містере Стівенс, це ви вже учетверте чи вп’яте за останні два дні відчуваєте таку потребу. Дуже дивно, що у вас так багато вільного часу, аби розгулювати будинком і дратувати інших своїми непроханими зауваженнями.
— Якщо ви, міс Кентон, вважаєте, що я маю вільний час, це ще ясніше вказує на вашу велику недосвідченість. Сподіваюся, що надалі ви матимете чіткіше уявлення про те, що відбувається в маєтку на зразок цього.
— Ви постійно говорите про мою «велику недосвідченість», містере Стівенс, і водночас не можете знайти жодної хиби в моїй роботі. Бо якби знайшли, то, без сумніву, вже давно прочитали б мені цілу лекцію. А тепер перепрошую: у мене багато справ, і я буду дуже вдячна, якщо ви перестанете ходити за мною назирці й заважати мені працювати. Якщо у вас стільки вільного часу, раджу вийти надвір і подихати свіжим повітрям — це корисніше для здоров’я.
Вона потупотіла далі коридором. Вирішивши, що краще на цьому зупинитися, я й собі пішов геть. І вже майже дійшов до кухні, коли почув розлючене гупання — міс Кентон знову наближалася до мене.
— А знаєте, містере Стівенс, — гукнула вона, — попрошу вас віднині взагалі до мене не говорити.
— Не розумію, про що ви, міс Кентон.
— Якщо потрібно буде передати для мене повідомлення, прошу робити це через посланця. Або пишіть записки й передавайте їх мені. Наші робочі стосунки точно стануть набагато простіші.
— Міс Кентон...
— Я маю цілу купу справ, містере Стівенс. Якщо передавати повідомлення надто складно, пишіть записки. Або звертайтеся до Марти чи Дороті, або до когось із чоловічого персоналу, кого ви вважаєте достатньо надійним. А тепер я мушу повертатися до праці, а ви можете гуляти собі далі.
Поведінка міс Кентон мене роздратувала, однак я не міг дозволити собі як слід над нею поміркувати, бо на той час уже прибули перші гості. Учасники з інших країн мали з’явитися через два чи три дні, а троє джентльменів, яких його світлість назвав «домашньою командою» — два представники Міністерства закордонних справ, що прибули, так би мовити, цілком таємно, і сер Девід Кардинал, — приїхали раніше, щоб якнайсумлінніше все підготувати. Я ходив туди-сюди поміж кімнатами, де сиділи заглиблені в розмову джентльмени. Від мене, як завжди, нічого не приховували, тож я мимоволі склав собі певне враження про загальну атмосферу, що панувала на цьому етапі. Лорд Дарлінґтон та його колеги, звісно ж, докладали всіх зусиль, щоб якомога докладніше описати один одному майбутніх учасників конференції, проте найдужче їх хвилювала одна персона — французький джентльмен мосьє Дюпон, а також те, що йому могло припасти до вподоби, а що — ні. Одного разу я ввійшов до курильні й почув, як котрийсь із джентльменів сказав: «Від того, чи зможемо ми переконати в цьому Дюпона, цілком можливо, залежить доля Європи».
У розпалі тих дискусій його світлість доручив мені одне завдання. Досить незвичне, воно залишилось у моїй пам’яті дотепер, разом з іншими по-справжньому незабутніми подіями, що відбулися того унікального тижня. Лорд Дарлінгтон покликав мене до свого кабінету. Я відразу помітив, що він схвильований. Сівши за стіл, він, як завжди, розкрив книжку — цього разу біографічний довідник — і взявся гортати її туди-сюди.
— Стівенсе, — почав було він удавано невимушеним голосом, а тоді замовк, немовби не знаючи, що казати далі. Я стояв, готовий за першої ж нагоди допомогти йому в незручний момент. Його світлість поводив пальцем по сторінці, нахилився вперед, уважно розглядаючи котресь із гасел, а тоді мовив: