— Так, я згідний з вами — подвір’я зараз виглядає не найліпше. Але, відверто кажучи, Стівенсе, я не особливо милувався пишнотами природи. Мені неспокійно на душі. Мосьє Дюпон приїхав у найгіршому настрої, який тільки може бути. А це найменше, чого б нам хотілося.
— Мосьє Дюпон уже приїхав сюди, у цей маєток, сер?
— Десь півгодини тому. Він просто в жахливому гуморі.
— Пробачте, сер, я мушу негайно йти до нього.
— Звісно, Стівенсе. Але було мило з вашого боку отак побалакати зі мною.
— Прошу пробачення, сер. Річ у тім, що я мав сказати трохи більше про пишноти природи, як ви самі висловилися. Буду щиро вдячний, якщо ви вчините таку ласку й вислухаєте мене за іншої нагоди.
— Що ж, чекатиму з нетерпінням, Стівенсе. Хоча я радше шанувальник риби. Про рибу, прісну воду та сіль я знаю все.
— Наша майбутня розмова стосуватиметься всіх живих істот, сер. Але наразі прошу мене пробачити. Я й не підозрював, що мосьє Дюпон уже приїхав.
Я поквапився назад до будинку, де мене перестрів старший лакей.
— Ми всюди шукаємо вас, сер, — сказав він. — Прибув джентльмен із Франції.
Мосьє Дюпон був високим та елегантним сивобородим паном із моноклем. Він приїхав у такій одежі, яку панство з Європи зазвичай вбирає на відпочинок, і це не дивно, бо він увесь час старанно демонстрував своїм виглядом, що приїхав у Дарлінґтон-Голл винятково задля розваги і дружніх балачок. Як зауважив містер Кардинал, мосьє Дюпон прибув у поганому гуморі. Я вже не пригадаю усього того, що псувало йому настрій, відколи він приїхав до Англії за кілька днів до нашої конференції, але пам’ятаю, що він сильно понатирав ноги, коли гуляв Лондоном, і боявся, що рани почнуть гнити. Я скерував його камердинера до міс Кентон, але це не ніяк не стримувало мосьє Дюпона від того, щоб кожні кілька годин клацати пальцями й гукати мені: «Дворецький! Принесіть ще бинтів!».
Коли він побачив американського сенатора, містера Льюїса, його настрій неабияк піднявся. Вони привіталися як давні друзі й решту часу, аж до вечора, провели разом, зі сміхом згадуючи минуле. Те, що містер Льюїс ні на крок не відходив від мосьє Дюпона, завдавало чималої незручності лордові Дарлінґтону, який, цілком природно, хотів до початку конференції налагодити тісний особистий контакт із поважним гостем. Кілька разів я бачив, як його світлість намагався відкликати мосьє Дюпона вбік, щоб поговорити з ним віч-на-віч, але містер Льюїс з’являвся як з-під землі і, усміхаючись, втручався в їхню розмову. «Вибачте, джентльмени, але мені ніяк не дає спокою одна річ», — казав він, і вже за мить його світлості доводилося слухати котрусь із веселих бувальщин містера Льюїса. Натомість інші гості, чи то зі страху, чи то через неприязнь, трималися подалі від мосьє Дюпона — це було помітно навіть у назагал стриманій атмосфері й тільки зміцнювало відчуття, що саме мосьє Дюпон має вплив на те, чим закінчаться наступні кілька днів. Конференція розпочалася дощового ранку в останній тиждень березня 1923 року. Вона відбувалася у вітальні — таке доволі незвичне місце вибрали для того, щоб підкреслити неофіційний характер зібрання. Як на мене, удавана невимушеність сягнула мало не сміховинних масштабів. У цій, так би мовити, жіночій кімнаті зібралося стільки серйозних джентльменів у темних костюмах, що яблуку не було де впасти. Вони сиділи на диванах по троє-четверо. Це вже само по собі було дивне видовище, проте деякі з них так старанно вдавали, начебто це звичайнісінький світський захід, що навіть порозгортали в себе на колінах журнали й газети.
Того першого ранку я мусив цілий час бігати туди-сюди, тож не міг добре простежити за перебігом конференції. Але пригадую, що лорд Дарлінґтон розпочав зустріч, офіційно привітавши гостей, а потім навів аргументи на користь того, чому з погляду моралі слід послабити різні пункти Версальської угоди, і наголосив на великих стражданнях, які на власні очі спостеріг у Німеччині. Я, звісно, уже чув, як його світлість і за інших обставин виявляв схожі сентименти, однак він звертався до цього поважного товариства з таким твердим переконанням, що я знову відчув глибоке зворушення. Далі слово взяв сер Девід Кардинал, і хоч я встиг почути лише частину його промови, мені вона видалась доволі прагматичною і, відверто кажучи, я майже нічого не втямив. Утім, говорив він загалом про те саме, що і його світлість, а на завершення закликав дозволити Німеччині призупинити виплату репарацій та вивести французькі війська з Руру. Після нього виступала німецька графиня, але в той час я мусив надовго покинути вітальню — не пам’ятаю, з якої причини. Коли я повернувся, уже почалася загальна дискусія, а розмови гостей про торгівлю, відсоткові ставки й таке інше були мені незрозумілі.