Ми обоє глянули на листа, що лежав між нами на столі. Міс Кентон роздратовано відвела погляд.
— Правду кажете, — мовив я. — Ще й як марнують.
— Таку дурницю втнути! Вона точно про це пошкодує. А могла жити й горя не знати. Попрацювала б тут іще рік-другий і стала б економкою в якомусь невеликому домі. Може, я забігаю наперед, містере Стівенс, але подивіться, як багато я її навчила за тих кілька місяців. А вона взяла й пустила все коту під хвіст.
— Дуже нерозумний вчинок.
Я почав складати листа, вирішивши, що варто зберегти його з іншими паперами. Але тоді мені спало на думку, що, може, міс Кентон хотіла, аби лист залишився в неї, тож я знову поклав його на стіл. Та міс Кентон витала думками десь далеко.
— Вона точно про це пошкодує, — повторила вона. — Таку дурницю втнути!
Але бачу, що я надто вже заглибився у спогади про ті давні часи. Я не мав такого наміру, але, зрештою, вийшло на краще, бо так я принаймні уникнув активної участі у вечірніх подіях, які нарешті добігли кінця. Бо останні кілька годин, відверто кажучи, виявилися доволі виснажливими.
У цю хвилину я перебуваю в мансарді невеликого котеджу, що належить містерові й місіс Тейлор. Цей приватний покій, що його Тейлори так люб’язно надали мені сьогодні, раніше належав їхньому старшому синові, який уже давно виріс і живе тепер в Ексетері. Над головою тут нависають важкі балки, на підлозі немає килимка, але в кімнаті на диво затишно. Видно, що місіс Тейлор не тільки застелила для мене свіжу постіль, а й усюди поприбирала, бо, крім павутини довкола балок, ніщо не нагадує про те, що ця кімната вже багато років стоїть порожня. Що ж до містера й місіс Тейлор, то я з’ясував, що ще з двадцятих років вони тримали в цьому селі крамничку, аж поки три роки тому не вийшли на пенсію. Вони добрі люди й чути не хотіли ні про яку винагороду за їхню гостинність, хоч я кілька разів пропонував їм віддячитися.
Те, що я опинився тут і покладаюся тепер на щедрість містера й місіс Тейлор, — наслідок моєї прикрої необачності, такої елементарної, що аж злість бере. Річ у тім, що я недогледів, і у «форда» закінчився бензин. Зовсім не здивуюсь, якщо, почувши про це і згадавши мою вчорашню пригоду, коли в радіаторі закінчилася вода, хтось сторонній вирішить, що я — особа неорганізована. Мушу зауважити: я, чесно кажучи, новак у далеких автомобільних мандрівках, і таких простих огріхів варто сподіватися. Та з іншого боку, нагадуючи собі, що організованість і передбачливість — дві найважливіші якості для мого фаху, неминуче почуваюсь осоромленим.
Добру годину до того, як закінчився бензин, я — ніде правди діти — витав думками десь далеко. Я планував заночувати в Тавістоку, куди прибув перед восьмою. Однак у найбільшому готелі мені повідомили, що всі кімнати зайняті, бо в місті відбувається фермерський ярмарок. Мені порадили кілька інших закладів, але в кожному з них я почув те саме. Врешті-решт господиня пансіонату на околиці міста порадила мені проїхати ще кілька миль до придорожнього готелю, яким управляв її родич; вона запевнила мене, що там будуть вільні кімнати, бо готель далеко за містом і учасники ярмарку туди точно не поїхали б.
Вона дала мені детальні вказівки, які в ту хвилину здавалися доволі чіткими, тому я не розумію, з чиєї вини я так і не втрапив до того закладу. Проїхавши хвилин із п’ятнадцять, я опинився на дорозі, що звивалася вдалечінь похмурим, порослим вересом пустирем. Обабіч простягалися болотисті поля, а над дорогою попереду котився туман. Ліворуч ледь жевріло призахідне сонце. На тлі неба то тут, то там далеко за полями виднілися обриси сільських будинків і стаєнь. Ніде ні душі.
Пригадую, що я тоді розвернув автомобіль і поїхав назад, шукаючи поворот, що його, мабуть, пропустив. Поворот я знайшов, але дорога, на яку він мене вивів, була безлюдна. Якийсь час я їхав у сутінках між чагарниками, а потім натрапив на дорогу, що різко здіймалася вгору. До того часу я вже облишив надію знайти той придорожній готель і вирішив їхати далі, поки не натраплю на наступне місто чи село, і зупинитися на ночівлю там. А вранці, думав я, спокійнісінько повернуся на запланований маршрут. Саме тієї миті на середині підйому двигун закашлявся і я помітив, що закінчився бензин.
«Форд» проїхав ще трохи і зупинився. Я вийшов оцінити ситуацію і побачив, що сонце от-от сяде. Я стояв на крутій дорозі, оточеній деревами й чагарниками. Далеко попереду між кущами на тлі неба виднівся силует широкої заґратованої брами. Я рушив у той бік, бо подумав, що, зазирнувши між ґратки, зрозумію, де опинився. А може, навіть побачу за нею сільську хатину, де мені допоможуть. Видовище, яке постало в мене перед очима, збило мене з пантелику. По той бік брами стрімко спускалося поле — так стрімко, що за якихось двадцять ярдів його вже не було видно. За ним удалині — за добру милю, якщо дивитися навпростець — лежало невелике село. Крізь туман я розгледів церковний шпиль, а довкола нього скупчилися покриті темною черепицею дахи. То тут, то там із коминів вився білий димок. Мушу визнати, що в ту мить мене охопило розчарування. Ситуація була аж ніяк не безнадійна — «форд» був справний, просто бензин закінчився. До села я міг спуститися за якихось півгодини, а там, без сумніву, знайти житло й роздобути каністру з бензином. Та все ж мене огорнув смуток, коли я стояв отак, самотній, на пагорбі й дивився крізь браму на вогники, які загорялися в далекому селі, тоді як довкола западала темрява й густішав туман.