–– Ну что ж — пусть и паныч покуштуе, — страшным голосом прорёк Галаган.
От слов этих волосья парика у меня дыбом поднялись, и попробовал я кинуться прочь. Вдруг лицо князя задрожало, и подобная дрожь его тело охватила, — он взвизгнул и по склону оврага начал карабкаться. Но не успел долезть, ногти ломая, до середины, как раздался жуткий хруст и костлявая черная рука, прямо из земли выскочив, князя за ботфорт ухватила. Ещё раз что то хрустнуло и стопа нещасного преломилась.
— Нэ пройшов, нэ пройшов! — со странной радостию закричал Горлыч. Я бросился князю на помощь, но он уже был наполовину втянут в землю. Я споткнулся и узрел вокруг множество поваленных крестов. Я попытался схватить князя за руку, но над взрыхленной землею только торчало лицо с вращающимися от ужаса глазами. В рот его уже забивалась влажная кладбищенская земля.
— Нэ заважай Йому, панычу, — услышал я над собою всё тот же надтреснутый голос Горлыча, — князь дуже по серцю Йому вдався, а и тоби зараз жывыци треба спробувать.
На эти слова я замахал руками, не помня себя от страха. Тем временем князь уже исчез под землёй, и только осыпанная земля вздрагивала на том месте, где был заживо погребён мой несчастный попутчик. Я вскочил и побежал, вопия во всю ночь. По-видимому, меня не преследовали...
...Я брел по степи ночь и следующий день, пока меня не подобрали гетманские сердюки, отправленные поручиком на поиски... Понятно, что я не раскрыл увиденное никому, объяснив странное исчезновение капитана Н. и князя нападением степных хищников. Через день я был уже на границе милой моему сердцу Великороссии. Только теперь, любезный Матвей, пишу тебе искренне обо всём происшедшем. И самое странное, дорогой приятель, что меня не покидает ощущение, что и я успел принять участие в сатанинской трапезе, и страшные обитатели степи продолжают..."
Лист цей був знайдений приставом біля мертвого тіла мандрівника на брудному постоялому дворі-ямі. Обставини смерті примусили запідозрити господаря двору — горло мандрівника було розірвано або перерізане негостреним лезом. Дивувало тільки те, що крові, незважаючи на широку рану, було мало, немовби хтось ретельно зібрав її в посудину. Тільки лист був густо заплямований краплями крови. Здавалось, що автор його загинув під час написання своєї останньої епістолярії. Пізніше, після того, як господаря постоялого двору покарали батогами і відправили будувати нову столицю Московського царства (зрозуміло, що винний все заперечував і бурмотів якусь нісенітницю про невідомо куди зниклих інших постояльців-малоросів), лист був ретельно підшитий до інших справ Таємної Канцелярії і став доступним автору цього тексту виключно завдяки наполегливій праці під час добору матеріалів з різноманітних дивовин Південно-Західної Русі відомого характерника Пантелеймона Куліша.
12. Харцизи
Опівдні подорожні виїхали на крутий схил — прямо перед ними простяглося велике урочище, серед якого біліла мазанка, темніло декілька рублених комор і невеликий загін для худоби, біля мазанки стирчала жердина колодязя-журавля.
— О, пане Вербовський! Це ж хутір козака Тарана! — скрикнув Чіпка.
— Добре, добре, — промовив собі у вуса пан Вербовський, — зараз до нього і завітаємо.
...Через декілька хвилин вони в'їхали у ворота невеличкого хутора.
— Здається, нікого немає, — спостеріг пан Вербовський. І справді, здавалося, хутір вимер. Було тихо, і тільки вітер із рипінням хитав над копанкою зависле на жердині цебро.
— Може, хазяї разом з іншими гречкосіями від москалів повтікали? — запропонував свою думку Чіпка.
— Може, — погодився пан Вербовський і вирішив: — Тут і перепочинемо.
Вони спішилися. Чіпка повів напувати коней, Оксана заходилася діставати харчі з тороків, а пан Вербовський, про всяк випадок, обійшов комори і мазанку. Здавалося, що господарі покинули хутір нашвидкуруч, немов тікаючи від погоні. У коморах залишилося ще чимало припасів, з півмішка жита було розсипано по дерев'яній підлозі.
В самій мазанці були перегорнуті ліжко, зірване зі стіни рядно, на столі залишився посуд.
— Давай, Оксано, швидше! — прикрикнув пан Вербовський на доньку. Біда відчувалася повсюди на цьому покинутому хуторі.
Хазяйновитий Чіпка тим часом уже розпалив пічку, приніс Оксані води і заходився прибирати на столі. Незабаром Оксана постелила рушники і почала виставляти миски. Пан Вербовський цим не переймався, а стояв на подвір'ї, похмуро озираючи степ навколо.