— Чого злякалася, дурна? — просипів Горлач. — Я тобі подарунок приніс.
Із цими словами він протягнув дівчині блискуче намисто. Але та перелякано забилася у куток кімнати і вибалушеними очима дивилася, як намісник тяжкими кроками наближається до неї.
— Випусти мене... — тільки змогла, благаючи, вимовити вона, закриваючись тонкими руками.
Ніщо не здригнулося на повному обличчі Горлача. Дівчина затрусилася всім тілом, не в силах відвести погляду від застиглих очей намісника. Він наблизився до своєї полонянки, схопив її за руки і кинув на ліжко. Полонена щосили заборсалася, намагаючись звільнитися від цупких пальців, що впилися їй у плечі. Намісник схилився і жадібно всотував тепло дівочого дихання. Здавалося, що гнучке тіло б'ється у пазурах великого червоного павука. Раптом дівчина завмерла: очі її розширилися від жаху — довгі ікла стирчали із рота пана Горлача, вона знову рвонулася, але не встигла, у шию з хрустом ввійшли блискучі ікла. На білу ряднину бризнула довга цівка крові. Тіло кілька разів тіпнулося й застигло...
...Витираючи червоним рукавом скривавлений рот, пан Горлач піднявся до кімнати, де на нього чекали гайдуки. Нічого не кажучи, він тицьнув канделябр угрину і похитуючись пішов коридором. Гайдуки, немов дві чорні тіні, потяглися за ним.
Десь посеред коридору намісник зупинився: вираз задоволення щез з обличчя, і він тривожно озирнувся на гайдуків — ті мовчки взялися за руків'я шабель. Було тихо — тільки лунали хлопки феєрверку і вигуки бенкетуючих. Підібравшись, вони рушили знову, завернули за ріг і застигли — біля напіввідчинених дверей опочивальні лежали два вартові. Одному на білий ґвардійський мундир густо спливала кров із перерізаного горла, у другого зі спини стирчав уламок протазана. Горлач кивнув гайдукам. Ті вихопили шаблі і заскочили до опочивальні — на порозі, біля перегорнутої діжки, із якої тоненьким струмком витікала горілка, сидів Лупул, пришпилений власною шаблею до стіни.
В опочивальні, біля палаючого комина у кріслі, сидів чернець. Обличчя його було прикрите чорним каптуром. Гість, не поспішаючи, гострив коротким ножем дерев'яний кілок. Біля його ніг жовтіли тріски.
— Ти що за один? — просипів Горлач.
Чернець підняв голову, байдуже блимнувши на гайдуків, і озирнув багато прибрану опочивальню:
— А добре у тебе тут... на січових лавах, звісно, жорсткіше було...
— Хто ти? — люто вигукнув Горлач.
— Хіба не бачиш, пане наміснику? — святий отець.
— Так це ти моїх людей причастив?
— Авжеж, сам знаєш — чернеча злоба до гроба! Зараз і до тебе черга дійде, — із цими словами чернець скинув з обличчя каптур. Лице його було молоде, попечене сонцем і завітрене степовими вітрами. На голові куйовдилася запорізька чуприна. Очі його були холодні, і за цим холодом відчувалися запекла ненависть і сила.
— Багато я таких святих отців із Січі на дибу відправив... — прохарчав Горлач і несамовито закричав: — Візьміть його!
Гайдуки кинулися із шаблями на ченця. Той, немов недбало відмахнувся від мухи широким чорним рукавом ряси, — короткий ніж свиснув у повітрі, і один гайдук застиг на півдорозі з лезом у серці. Чернець зіскочив із крісла, ухилився від шаблі угрина, мов тінь, майнув у нього під рукою і одним рухом зламав гайдукові шию.
— Твоїм пахолкам тільки з дівками воювати... — видохнув чернець, зимно дивлячись наміснику просто у вічі.
Клацнув курок — Горлач підвів тяжкий пістоль.
— Забув ти, що чоловік стріляє, а Бог кулі носить.... — сказав чернець, ледь скрививши тонкі губи. Бухнув постріл. Коли дим розсіявся — чернець стояв на місці, глузливо посміхаючись.
— Проклятий запорог! — скрикнув Горлач, жбурнувши пістоля у вікно — високе скло розлетілося на друзки, і кинувся із шаблею на ченця. Той підхопив шаблю вбитого гайдука і відбив могутній удар. Із розпечених лез сипнули іскри.
Удари Горлача були сильні і досвідчені, але чернець граючись увертався і сам блискавично контратакував. Уже кунтуш намісника деінде був розсічений шаблею дивного ченця, вже пан Горлач важко сопів, і тільки несамовита лють надавала йому сили. Раптом чернець невловимим рухом вдарив його лезом по правиці — коштовна шабля намісника впала на килим. Горлач голіруч кинувся на ченця, але у груди йому ткнувся гостряк шаблі.
На мить запала тиша. Очі намісника розширились, запливаючи кров'ю, коли долоня ченця до білого хрусту стиснула руків'я шаблі.
— Йди до пекла, свинячий виродку! –видохнув чернець і навскісним ударом рубонув намісника. Лезо розвалило плече і глибоко загрузло у грудях пана Горлача, що сповзав на коліна, скрюченими пальцями чіпляючи скривавлене лезо. Чернець із огидою глянув на тіло, з якого, заливаючи килим, хлюскала кров, потім підняв кілок і схилився над конаючим.