— Ну ти, падлюко! — закричав рудобородий і почав щосили полосувати німого канчуком. Від кожного удару канчуком полотняний одяг нещасного лопався, і там відразу запікалася кров. Німий раптом пронизливо крикнув, смикнувся востаннє і завмер. Отаман глянув на тіло, яке нагадувало посічений шматок м'яса, і кивнув харцизу в каптані.
— Викинь це стерво з подвір'я, — той накинув на ноги німому зашморг, вскочив на коня і поскакав у степ, тягнучи волоком за собою тіло закатованого. Коли Чіпка розкрив очі, то побачив тільки широкі криваві плями на подвір'ї.
— Ну що, товариство, перепочинемо трішки, а потім за пана старшину візьмемося ... — отаман Волох перехрестився і пішов до хати.
— І за кралю його... — додав Малюта, озирнувшись на комору, де були зачинені пан Вербовський і Оксана.
Побачивши таку смерть німого, перейнявся Чіпка великим страхом. Помітив він, що харцизи пішли з подвір'я, і став крадькома пробиратися до комори, де були замкнуті полоняники. Але і тут його угледів охоронець, що комору вартував.
— Куди лізеш, щеня! — замахнувся він мушкетом на Чіпку. Хлопець, немов в'юн, закрутився по подвір'ю, шмигнув у щілину попід тином і у степ кинувся.
— Тримай його! — закричали харцизи.
— Далеко не втече, там його Циган перехопить, — поблажливо махнув рукою Малюта...
А Чіпка щосили біг, плутаючись ногами у густих травах. І боліло його серце, що знов не нагодився він своїм друзям. Згадав він суворого пана Вербовського і веселу Оксану, і покотилися сльози із очей. Став Чіпка — далеко вже зеленіли дерева Таранового урочища, десь височила могила.
— Де ж ти, Трохиме! — гірко ридаючи закричав Чіпка і побрів навмання, розмазуючи кулаками сльози по обличчю. Захотілося йому впасти і вмерти. Сонце вже сідало. Блимнули останні промені з-за обрію і повний місяць викотився на небо.
Раптом декілька чорних галок піднялися з могили і крякаючи полетіли степом. Водночас з могили скотився вниз якийсь чоловік, стрибнув на коня і поскакав до хлопця. Чіпка перелякано застиг, вдивляючись у вершника. Встиг він розгледіти чорну бороду і блискучий довгий ніж у руці. Від цього дременув Чіпка, плутаючи полем, немов заєць від хортів. Циган швидко наздоганяв його. Вже відчував Чіпка спиною хропіння коня і свист вершника. Тікав він до невеличкого ярку, густо порослого деревами. Швидше, швидше — у рятівний лісок. Тут Чіпчина нога втрапила у ховрашкову нору, і малий покотом полетів по землі. Коли ж підняв очі — прямо над ним крутився вершник. Майнула кінська грива, чорна борода, довге лезо. Циган нахилився, намагаючись штрикнути хлопця ножем...
13. Бандуристи
...А боги нікуди не ділися. Біліють у степу камені із висіченими на них рунами, височать кам'яні мамаї, гойдаються між могилами орли-сизокрильці — душі вояцькі... А даждьбожі онуки рищуть Полем, шукаючи собі честі, а Вітчизні слави. Прихилися, козаче до сирої землі, відчуй, як дихає вона, дочекайся, коли серце твоє заб'ється водночас із нею. Вийди тоді вечірньої години на степову могилу, підніми очі до неба і стань по той бік добра і зла, простягни свої долоні до неба, що зазирає на тебе блискучими зірками між темними хмарами... Тоді, якщо кров твоя червона, як сонце на обрії, що відчуває війну, якщо предки твої підставляли ворогам гострі клинки, а не спини, і самого тебе напуває п'янкими пахощами вітер, який б'є в обличчя, і знаєш ти, що в годину смерті буде твоїм оберегом прадідівська пісня — тільки тоді побачиш ти душі воїнів, що зійдуть до тебе із могил; і страх твій, і минуле твоє, і світ звичний твій розтопляться, як віск пасхальної свічки...
...Боги нікуди не ділися. Боги воїнів і хліборобів, боги землі і сонця. Вони живуть там. У Степу, де тисячоліттями молилися на руків'я мечів, встромлених у гарячу землю; у степу, де кожна мить ставила людей перед вибором між вірою воїна і вірою раба — в цьому степу росте Ясень Світу, плещеться море Звитяжців, на узбережжі якого відкривається для обраних Місто Воїнів; в цьому степу ґрунт зорали мечі і списи, засіяли кулі і стріли, а поливала гаряча кров, і в цьому Степу все по-іншому...
... Військо не відправилося за Дунай або у Чорноморію. Насправді Військо залишилося там, у Степу, і його історія не закінчується, вона вічно буде тривати, але далеко не кожному це дано осягти. Це ми, заблукані у глухих нетрях Доби Рабів, марно шукаємо невидимий для наших очей шлях, на якому зможемо приєднатися до Війська, що й досі йде на свою чергову переможну виправу...
— Січовики ніколи панцирів не носили і вежі, подібно стародавнім лакедемонянам, не будували. — Копняк сидів на коні прямо, очі його у ранковій темряві блимали. Козаки вже від'їхали від Залізного урочища і прямували до ріки. Остап уважно слухав розповідь характерника: — Дух завжди вежею для Війська був — тому ніхто у світі перемогти нас не міг. Вежею цією для нас Закон завжди є — Світовий Закон, як для себе, так і для землі. Закон цей зберігали обрані Лицарі, призначенням яких є Боротьба. Де та Вежа зараз збереглася? Що нам залишається — шукати її. Були козаки-вежники, що тільки Закон осягали, були козаки звитяжці, серед них наші полководці великі — Кішка, Сагайдачний, Хмель, Гордієнко... А над ними Зберігачі були — в Літописах імена їх не записували. Але ж вони найперші Закон зберігали. Чого тебе дід Чорнояр за власне життя зі смерті врятував — бо тепер тільки ти його справу Святої Помсти здійснити можеш...