Копняк замовк, уважно вдивляючись у степ, Остап теж придивився, і йому здалося, що він бачить блимання вогника вдалечині.
— Здається, приїхали, тепер обережніше, зараз про цього Горлача довідаємося... — Проїхавши з милю, Остап і Копняк ясно побачили невелике вогнище, навколо якого сиділи сивоусі діди. У кожного в руках була або кобза, або легка козацька бандура, або ж і великий торбан. Між собою вони вели неквапну бесіду. Над вогнищем кипів великий казан, а над ним вовтузився із мішалом чийсь хлопець-поводир. Решта хлопців сиділа за вогнищем неподалік. Над травами стелилися пахощі доброго кулешу. Іноді один з бандуристів стиха проводив пальцями по струнах. Остап глянув на Копняка — обличчя того було непроникним.
— Тепер вже більше слухай, — кинув він і зіскочив з коня. Біля них, немов з-під землі, виник хлопець, який підхопив повіддя. Копняк зайшов до кола, яке креслило полум'я, скинув із голови шапку і низько поклонився кобзарському товариству:
— Моя голова, пане цехмістер Вернигоро, і ви, панове громада цехова!
— Здоров будь, пане-брате! — відповів за всіх приземкуватий сухий перебендя, підіймаючись із місця і схиляючи голову із сивим оселедцем. Потім він підняв голову і Остап помітив, що в нього на очах більма.
— Видно, що і товариш твій козак визначний, — несподівано промовив цехмістер і простягнув до Остапа долонею вперед сухорляву руку. Кобзарі поважно закивали головами. Всі вони були сліпі. Остап відчув, як щось гостро запекло у нього під серцем. Він поточився. Старший над кобзарями уважно вдивлявся у нього сліпими очима, потім мовчки сів на своє місце.
— Сідайте, панове запорожці, до нашого кола, — запросив козаків інший, широкоплечий і, видно, досить могутній як на свої роки кобзар.
Остап сів поблизу вогнища, Копняк примостився поблизу. Тим часом кобзарі загомоніли собі далі. На диво, Остап нічого не розумів з їх розмови. Балакали вони, немов і українською мовою, але такими чудними словами, що козак нічого не міг собі второпати.
— Це мова таємна, кобзарська, — прошепотів на вухо Остапу Копняк і протягнув йому пляшку–гарбузянку, — ось спробуй, мо', допоможе.
Остап ковтнув пекучу рідину із сухої горлянки — на мить йому здалося, що вогнище спалахнуло в очах яскравим синім полум'ям. Втім, те, що казали між собою перебенді, стало йому зрозумілим. Говорив кобзар у подряпаній чорній свитині:
— ...За гріхи наші Лицарство занепало, і тепер Степ пропадає. Недобрі звістки звідусіль йдуть — погань різна силу швидко набирає. Пропала Вкраїна... — кобзар сумно рукою махнув і похилив старечу голову.
— Найгірше те, панове кобзарі, що і наша сила слабішає — ми і Військо завше одного трималися, а тепер єдині ми залишилися, але ж і нас мало — частина нашого цеху кобзарського за Дунай із запорожцями подалася, частина по Вкраїні розійшлася, людські душі охороняти... — додав інший кобзар.
— Що ж, панове, — суворо заговорив цехмістер Вернигора, — поклав на нас Бог честь велику в тяжку годину зберегти славу лицарську до кращих часів. Братчик наш, Гайдабура, нещодавно із Гетьманщини повернувся, чую я, що із недоброю звісткою.
— Правду пан цехмістер каже: не можу я вас, панове, нічим порадувати, — почувся із темряви старий голос, і Остап побачив кобзаря, що сидів, втомлено поклавши сухі долоні на старосвітський торбан. Інші повернули голови до старого. Той помовчав, задля порядку, і продовжив:
— Був я у старому полковому місті Булавному — страшні діла там творяться. Добре відаєте, панове, що один із лицарства січового у Гордієнкові часи Святу Помсту над зрадником Війська вчинив. Поховали того зрадника на ймення Горлач біля палацу бурмістерського. Тільки щось не було охочих до цього палацу селитися — різне страхіття там творилося, і хто з панів вельможних там селився, той або гинув таємничою смертю, або божеволів, бо чимало кривавого злодійства той Горлач за життя вчинив і проклятий був Богом і лицарством. Останніх років тридцять вже ніхто там не жив — ні в палаці, ні поблизу нього. Коли гетьман Розум гетьманщину, немов гаманець із червінцями, цариці віддав, бачили люди, як земля на могилі, де Горлач лежав, затряслася, немов мрець там тяжко повернувся. А ви панове знаєте, що земля на могилі два рази труситься, а на третій день після цього мрець підіймається. Мерця того, немов ланцюгами, у землі закляття військове тримало. Тепер Війська немає.ж і вдруге земля струснулася, коли довгов'язий сербин Текелій Січ зруйнував. А потім вночі вулицями міста Горлач проїхав у кареті — тягнули ту карету чорні упирі, а за нею його слуги мертві на страшних конях, що людським м'ясом живляться, їхали. З того часу почали люди у місті пропадати і вмирати дивною смертю, а особливо дівчата і жінки молоді. Півміста розбіглося, а решта міщан від переляку позачинялася у домівках, і тільки звечоріє, то бояться і носа на вулицю виставити...