— Да, братчику, якщо правду розповів ти, то у Книзі Низовій пророцтво про Мерця є — "... не виконавши Святу Помсту, прокляття на месника впаде, встане Мрець, душа лицарська згине, і Свята Україна вимре". Зараз Мрець кров людську п'є, а коли Закляття Крові над собою звершить, то людські души пити почне...
— Невже не залишилося козаків в Україні, щоб із Горлачем на герць стати? — у розпачу вигукнув Гайдабура.
Товариство загомоніло, Вернигора підняв руку — і сліпі кобзарі притихли:
— Слово нехай скажуть гості наші.
— Добре, нехай кажуть! — загули кобзарі.
Копняк вклонився на всі боки, немов на січовій раді:
— Дякую вам, панове кобзарі, що до своєї таємної наради допустили, тільки часу сумувати немає у нас — краще порадьте, як Мерця у могилу загнати можна і честь лицарства тим врятувати?
Вернигора теж піднявся. Запала тиша, і тільки чути було, як потріскує сухе гілля у вогні. Нарешті цехмістер промовив:
— Справу цю тільки троє виконати зможуть — той, що потойбіч побував, той, що потойбіч перебуває, і той, що гріхів не має...
Остап і Копняк перезирнулися. Копняк шанобливо поклонився:
— Дякую за пораду, не пропали козаки на Вкраїні, і знайдеться кому святу помсту доконати.
Остап теж підвився і схилив голову:
— Дякую вам, панове кобзарі!
Вернигора підійшов до нього і поклав руку на плече:
— Нехай щастить тобі, козаче, у справі твоїй. Оберіг у тебе є, а братчиків по дорозі знайдеш собі.
Сонце вже пекло, коли Остап і Копняк добралися до річки — на березі біля броду стояв осідланий сірий кінь.
— Де ж цей ледар пробуває? — бурмотів Копняк, озираючи порожній берег. Остапу здалося, що він чує чиєсь могутнє хропіння.
— Еге ж! Осьде він! — вигукнув Копняк, і завернув свого коня до лощини, звідки доносилося хропіння.
— Прокидайся, козаче, щоб татари сонного на печі не взяли! –гукнув він, побачивши кремезного запорожця, що мирно спав, насунувши шапку на обличчя.
Той підскочив, кліпаючи очима. Остап і Копняк від такого видовища розреготалися.
— Ось тобі Остапе, товариш у дорогу — Іван Давило — єдиний вежник, що із байдикування свого за Дунай не дременув.
— А що я там не бачив? — відгукнувся Давило, чухаючи себе у густій чорній чуприні. — Заїхав за Дунай, то й додому не думай! Мені і тут добре!
Остап зрозумів, що козацьке прізвисько получив Іван недаремно. На широченних плечах Давила лопалася домоткана сорочка, руки були немов дві гаківниці, а навколо волячої шиї, здавалося, можна обкрутити сталевий брус. Втім, широке обличчя Давила було досить доброзичливе і випромінювало здебільшого задоволення від світлого сонця, свіжого повітря, річкової прохолоди та інших радощів життя.
— Ось тобі і товариш для мандрів. Хто зна? Може, і таке ледащо у добрій справі згодиться! — кажучи ці слова, Копняк із сумнівом подивився на усміхнене обличчя козака.
— А що, батьку, хіба намарно ви мене козацьким вправам вчили? — ображено вигукнув Давило.
— Ну, з Богом, козаки! — промовив Копняк, не вдаючись у довгі розмови, — відправився б і я з вами, але деякі справи у мене тут залишилися, а потім думаю за Дунай майнути — глянути, як там товариство у султана влаштувалося.
— Прощавай, пане Дмитре, дякую за науку і за товариша! — крикнув йому Остап, прямуючи конем до броду.
За ним поїхав і Давило, поклонившись Копняку. Характерник довго дивився вслід козакам, і його чоло спохмурніло від недобрих передчуттів.