— А шуму машини не чули?
— Можливо, й чув… Набережною весь час ходять машини… Я не звернув уваги…
— Ви вийшли на палубу?
— Авжеж… Як був, у самій піжамі… Навіть не встиг натягти штани.
— Ваша жінка теж спала?
— Так… Лише запитала спросоння: «Ти куди?»
— І що ви побачили з палуби?
— Нічого незвичайного… Як завжди, пливли якісь уламки, але нічого більше… Я крикнув: о-го-го! — щоб той відповів… Тоді б я знав, з якого боку він хлюпається…
— А де цю мить був Йєф ван Хутте?
— Фламандець? Я згодом побачив його на баржі… Він саме одв'язував шлюпку. Коли течія підігнала його сюди, скочив усередину… Лише тоді я побачив утопленика… Але його раз по раз накривала хвиля… Тут фламандець взяв у мене багор і заходився його ловити…
— Багор із залізним гаком на кінці?
— Багор як багор…
— Чи не здається вам, що йому розбили голову, коли рятували?
— Певно, що ні… Фламандець впіймав його з першої спроби, за штани… Тоді я нахилився і схопив його за. ногу…
— Він був непритомний?
— Не знаю… Очі в нього були розплющені.
— Він нічого не сказав?
— Ні, він ричав, бо нахлебтався води… Пізніше на баржі у фламандця ми побачили, що бідолаха в крові…
— Ну, гадаю, на цьому можна й скінчити, — тихо сказав помічник прокурора, якого вже зовсім не цікавила ця історія.
— Авжеж… Рештою займуся я сам, — відповів Мегре.
— Ви підете до лікарні?
— Певна річ. Правда, лікарі бояться, що він не скоро заговорить…
— Інформуйте мене…
— Неодмінно…
Коли вони знову опинилися під мостом, Мегре сказав Ляпуентові:
— Піди подзвони до районного комісаріату… Нехай пришлють поліцая.
— А де ми зустрінемося, патроне?
— Тут…
Він стримано потиснув руки представникам прокуратури.
— Це із суду? — запитала стара, кивнувши головою услід трьом добродіям.
— Із прокуратури, — поправив Мегре.
— Хіба ж не один чорт? — І, тихенько свиснувши, вона вела далі: — Подумати тільки! Турбуються, як про великого пана! Чи, може, він і справді професор?
Мегре нічого не знав, і здавалося, й не поспішав дізнатись. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що все це колись уже з ним відбувалось і все це він уже колись пережив. Ляпуент піднявся на набережну і зник. Помічник прокурора обережно ступав по узбіччю, пильно дивлячись собі під ноги, щоб часом не забруднити черевиків. Поруч ішли куций суддя та секретар.
На брудному тлі порту чорно-біла «Зварте Зваан» вражала своєю охайністю. Всередині рубки, мабуть, було так само чисто, як і на палубі, звідки, обіпершись на кермо, стояв і дивився в бік Мегре високий фламандець Над колискою, міняючи пелюшки, схилилася маленька тендітна жінка з білим, як льон, волоссям. Вона сама здавалася дитинчам поряд із своїм велетнем-чоловіком.
Ні глухий шум автомобілів, що долинав з набережної, ні пронизливий скрегіт крана, що вивантажував пісок з «Пуату», не могли заглушити плескоту та дзвінкого цвірінькання горобців.
Троє бродяг все ще трималися осторонь, і тільки стара почимчикувала за комісаром під міст. Її вилиняла, колись червона блузка кольором скидалася на обсмоктану рожеву цукерку.
— Як тебе звати?
— Леа… Або ще Гладуха Леа…
Вона знов засміялась, трясучись всім тілом.
— Де ти була минулої ночі?
— Я вам уже казала.
— Сама чи з кимось?
— З Деде… Це той маленький, він зараз стоїть спиною до вас.
— Він твій друг?
— Вони всі мої друзі.
— Ти завжди ночуєш під тим мостом?
— Ні, інколи я ночую в гостях, під іншим… Що ви там шукаєте?
Тепер, коли судочинці від'їхали, Мегре міг спокійніше оглянути нехитрий скарб Професора. Під лахміттям, у глибині халабуди, він знайшов сковороду, солдатський казанок, ложку і виделку.
Потім підняв і приміряв окуляри з розбитим скельцем у простій залізній оправі. Перед очима в нього все розплилося.
— Професор надягав їх, коли читав, — пояснила Леа.
Комісар допитливо глянув на неї.
— А ти часом не знаєш, куди поділася…
Вона не дала йому договорити і, відійшовши на кілька кроків, дістала з-за великого каменя літрову пляшку, в якій ще було трохи фіолетового вина.
— Ти пила його?
— Еге… А це я залишила на обід. Поки він повернеться, воно все одно скисло б…
— Коли ти взяла пляшку?
— Вночі, після того, як від'їхала швидка допомога…
— Ти більш нічого не займала?
Вона враз спохмурніла і сплюнула на землю.
— Я не злодійка.
Комісар вірив їй. Він знав, що бродяги ніколи не крадуть одне в одного та й взагалі рідко крадуть і не стільки тому, що бояться бути впійманими, як через цілковиту байдужість до всього на світі.