«Нефартова ви, Олено Григоріівно.»
«А, може, десь згрішили, признавайтесь?»
Одні підколювали її відкрито, інші, читаючи графік, зітхали потайки. Слава про молодого реаніматолога котилась лікарнею, як заразна інфекція. Адміністрація поки що тільки хитала головою.
Олена вже виходила з реанімаційного залу, як щось ніби смикнуло її за плече.
Вона обернулась. Померлий сидів на ліжку і здивовано крутив головою.
…Коли вже нарешті їй перестане снитись ця проклята реанімація?
Небо сіріло. Мовчало небо, як мовчить людина, у якої зупинилися дихання і серце.
Тут, у квартирі на восьмому поверсі, теж було сіро і тихо. Як у морзі. У її рідній квартирі.
Олена натягнула ковдру на голову. Не помогло.
Почала рахувати до ста. На «шістдесят» зупинилась.
(Що там у нас сьогодні на обід, мам?
«Тік-так, тік-так, — процокав годинник. — Море свіжості і всього дві калорії.»
Дякую.)
У чиєїсь машини за вікном не витримали нерви і вона сердито засиренила.
Олена зрозуміла, що тягнути нема куди, але ковдра в’язла між пальцями, спутувала зап’ястя, намагалась запеленати її, як малу дитину.
(Мамо, можна я ще трохи посплю?
БУДЬ ЛАСКА…)
Це пролунало у голові надто несподівано, — вона не встигла заглушити його. Це прорвалося через бар’єри позамежевого гальмування і паралізувало роботу кори головного мозку. На коротку, здичавілу від страху мить.
Це — не слова. Навіть не молитва.
(НЕ ТРЕБА…)
Вона не встигла. Приведена у рух ланцюгова реакція могла перерватися тільки після зіткнення з землею.
(О БОЖЕ…)
Це був пусковий механізм кінця світу.
Змахнула рукою, щоб забрати з очей чорну паволоку. Наважилась встати. Спробувала закричати.
…Отямилась, коли небо з сірого стало рожевим. Реанімоване кимось небо.
Сон був короткий, як постріл. І так само вбивчий.
Мляво, за звичкою, попросила у Бога смерті. Бабці з їхнього під’їзду кажуть, якщо довго і щиро чогось просити, воно обов’язково збудеться.
Бог нагадав їй, що існують знеболювальні препарати.
Напевно два роки, — це надто короткий час, щоб там нагорі її почули. А може вона недостатньо щира?
Не навчена просити?
І мама померла, перш ніж Олена встигла спитати, чому вона так погано її виховала.
— Ненавиджу Тебе, — мляво повідомила вона Богові. — Навіщо Ти мене воскресив?.. Ненавиджу вас обох.
Два роки тому. Вісім годин після кінця світу.
Вижила тільки темрява. Тільки темрява і більш нічого. Але раптом у темряву проник шелест. Темряві він не сподобався і вона спробувала його елімінувати. Однак шелест не зник.
На сніданок були салатик з капусти, скибка чорного хліба і зелений чай. Без цукру, звісно. На її харчуванні економили конкретно. Не дивно — прожитковий мінімум не дає зазвичай змоги збільшувати кількість калорій до бажаних вам величин. Але зменшувати їх до безкінечності теж неможливо.
Олена подивилась на цю розкішну трапезу, посунула тацю так, щоб вона не зісковзнула з колін, і підняла очі на Жінку, що стояла поруч і тривожно заглядала їй у лице. Красиві риси обличчя, красиве каштанове волосся з сивиною і навіть деяка огрядність у фігурі її не псувала. Тільки суцільна тривожність у рисах і рухах робила її старшою і дещо неадекватною. Чого тривожитись, якщо загалом все добре? От тільки кількість калорій у її їжі…
— Звідки ви знаєте, що я люблю найбільше?
Жінка розплилася у вдоволеній усмішці.
— Їж, доцю, їж, тобі треба набиратись сили. Подивись, яка ти змарніла, а капусточка свіженька, має багато вітамінчиків. Зелений чай теж дуже корисний, у ньому є ті… як їх?
— Поліфеноли і пе-вітамінний комплекс.
— Яка ти розумниця! Нічого, ми ще поставимо тебе на ноги. Я добре в цьому розуміюся, повір мені: роздільне харчування — це основа основ.
Жінка сіла біля ліжка і п’ять хвилин спостерігала, як Олена їсть.
Сьогодні Олена їла краще, ніж учора, але не так добре, як післявчора. Хліб дробився на ковдру, а горнятко загрожувало перехилитись і ошпарити її чаєм.
— А що ти хотіла б з’їсти на обід, доцю?
Олена піднесла горня до рота, потримала так і відставила:
(А раптом?..)
— Суп… з фрикадельками.
— А на маєш! Ти ж хочеш бути здоровою? А як ти будеш здорового, якщо їстимеш м’ясо? Я тобі ось що скажу: м’ясо — найбільший ворог сучасної людини і ти, як лікар, мусиш це знати, бо…
— Який я тепер лікар…
(Не слід було…)
— Ти не повинна нарікати, Бог тебе врятував, мусиш дякувати йому…