Він подивився на ліхтарну кімнату маяка, знов уявляючи, ніби це він падає звідти. Щось там, у приміщенні, врятувало його, оборонило. Ще до удару об землю, в падінні він уже не був самим собою — падіння стало ковзанням, таким ніжним, плинним, таким легким, що нагадувало кокон, який м’яко падав, цілуючи пісок. І повернувся на потрібне місце, у призначені суто для нього пази.
Подивившись на Генрі, Сол побачив, навіть у такому безпросвітному мороку, що ця людина ще жива, лежить, спостерігаючи його здалеку, невідступно, не відриваючи очей, достеменно, як зірки з вишини. Пильний погляд, ніби спрямований на Сола крізь століття, крізь величезні, нездоланні відстані. Блаженний і водночас смертельний. Брудного найманого вбивці. Упалого янгола, знищеного часом.
Сол не хотів витримувати на собі цей довгий погляд і прожогом відійшов од Генрі, на пляж, ближче до води. Десь там у морі був Чарлі, на нічній риболовлі. Сол хотів, щоб Чарлі зараз опинився тут, близько, але водночас — щоб опинився чимдалі, так далеко, як тільки можна, зник у безвість, щоб ніщо з цього, що має владу над Солом, не мало влади над Чарлі.
Він дістався скелястого гребеня, який любила досліджувати Ґлорія, дійшов до ставків-калюжок, і сів там, мовчазний, відновлюючи себе.
Тут, біля моря, йому здавалося, що він бачить потворні жахливі хребти левіафанів — у плавбі, у стрибках, а потім занурені в глибини. Відчував запахи нафти, бензину та хімічних речовин, а море майже лизало йому ноги. Він бачив, що пляж захаращений пластиком і сміттям, завалений металобрухтом, барильцями та водогінними-дренажними трубами, а ті обплутані водоростями й морськими качечками. Ще спливали й уламки суден. Уламки, шматки та сліди розпаду, які раніше не торкалися цього узбережжя, але тепер були й тут.
Нагорі, у безмісячному небі, рухалися надзвичайно швидко зірки, й до його слуху долинули гуки громоподібного скигління, верещання під час зоряного польоту, — зірниці проривали небо все швидше й швидше, аж доки й розкраяли темряву на пасма та на вузькі стрічки — проблиски світла.
Генрі незграбною тінню виник поряд із ним.
Але Сол не злякався Генрі.
— Я вмер? — спитав він Генрі.
Той нічого не сказав.
Згодом, через хвилину:
— Ти ж насправді вже не Генрі, правда?
Відповіді немає.
— Хто ти?
Генрі глянув на Сола, потім знову відвів погляд.
Чарлі, у човні, там, у відкритому морі, далеко від берега, на нічній риболовлі, так далеко від усього, що наразі тут, далеко від цього відчуття, що виплескується із Сола, мов жива істота. Чавить тягарем, дедалі важче й важче.
— Чи я побачу Чарлі бодай ще раз?
Генрі відвернувся від Сола, почав ходити пляжем, хитаючись і спотикаючись. За пару кроків щось наче обірвалось у ньому, і він повалився на пісок, проповз кілька футів та й завмер. Знання про гнітючий плід і руку грішника возз’єднаються, бо немає гріха у тіні чи у світлі, які сім’я мерців пробачити не спроможні.
Щось у Солові здіймалося гребенем, наче вал. Щось випліскувалося з нього. Він почувався слабким і водночас непоборним. Як це сталося? Чи це одна з Господніх путей, якою Бог прийшов до тебе?
Він не хотів покидати цей світ, але тепер знав, що покидає, або ж цей світ покидає його.
Сол спромігся залізти у свій пікап, відчуваючи, як накочує сильний напад нудоти, відчуваючи, що нічого з майбутніх подій не зможе вконтролювати, узагалі не зможе поворухнутися. Він не хотів, щоб це сталося там, на узбережжі, поруч з його маяком. Не хотів, щоб це взагалі сталося, але знав, що не має вибору. У голові в нього вибухали комети, і виринало видіння жахливих дверей та того, що з них вийшло. Тому він нестримно гнав машину — порізаною коліями стежкою, подеколи сильно хитаючись на боки, ніби намагаючись утекти від самого себе, хоча це було неможливо. Сплячим селом. Одним багнистим путівцем після іншого багнистого путівця. Чарлі далеко у відкритому морі. Яке щастя, що не тут. У голові паморочиться. Тіні, які породжують інші тіні, й слова, які намагаються вирватись у нього з уст, саме зараз одчайдушно зірватись у нього з уст, кодом, який він не годен розшифрувати. Відчуття, ніби щось на нього пильно дивиться. Нездатний уникнути відчуття чужого втручання й супроводу, передачі послання, комунікації, що чавили різні ділянки його мозку.
Це тривало доти, доки він більше вже не міг гнати машину й зупинився, там, у найдальшій частині забутого узбережжя — де ділянки соснового лісу, на які ніхто не претендував, ніхто там не жив. Зупинився, поставив авто, вийшов, одкритий обрисам темних дерев, совиному ухканню, незліченному шурхоту, лисиці, яка завмерла, уп’явшись у нього поглядом і не боячись людини; зіркам у височіні, які досі кружляли та краяли небо.