Ти хитаєшся, дивлячись долу. Вітбі має залишатися позаду, навіть якщо все розвалиться. А якщо й Вітбі розвалиться… бо ж ніхто не може опиратися побаченому за місяці, за багато років… Але ти маєш попрохати його про це. У тебе немає вибору. Ґрейс керуватиме агенцією. Вітбі має стати її літописцем, її самовидцем.
— Ти повинен записати те, що бачив, свої спостереження. Це все важливе.
Ти можеш чути прибій у вухах. Ти можеш бачити маяк. Слова на мурі у вежі. Вітбі нічого не каже, просто пильно дивиться своїми великими очима, але говорити йому й не треба. Того факту, що він тут стоїть, мовчазний, поруч тебе, достатньо.
Ступаючи перші кроки до дверей, ти відчуваєш тягар на спині й тягар свого рішення. Але не звертаєш уваги. Виходиш у коридор. Уже дуже пізно. Флуоресцентні лампи здаються тьмяними, але від них іде задушливий жар, — а може, це з вентиляційних отворів, які злітають у тебе над маківкою, наче шепіт. Непоправна реальність.
Ніч буде прохолодною, а в повітрі витатимуть пахощі жимолості, там буде навіть наполовину впізнаваний натяк на розпорошену морську сіль, і, здається, часу не знадобиться для подолання, там буде знайома їзда, під ясним півмісяцем, і крізь пітьму, в якій постають обриси зруйнованих будівель. З іншими членами дванадцятої експедиції.
На межі ви входите до білих наметів координаційного центру Південного Округу, і лінгвіста, топографа, біолога та антрополога супроводжують — кожного в окреме помешкання, для остаточного процесу знезараження та тренування. Невдовзі ти опинишся на межі, високо несучи голову, з найбільшою грацією, яку тільки дозволяє твоя висока, масивна статура, і рушиш до люмінесценції тих величезних дверей.
Ти спостерігаєш за всіма ними на моніторах. Усі, окрім лінгвістки, здаються спокійними, рухи розпружені та без жодних ознак тремтіння й нервування. Лінгвістка дрижить і тремтить. Вона безперестанку моргає. Вуста в неї ворушаться, але жодного слова з них так і не злітає.
Технік дивиться у твій бік.
— Дозвольте мені пройти туди, — кажеш ти.
— Але нам доведеться повторити над нею процес, якщо ви пройдете.
— Та все гаразд. — І справді все гаразд. У тебе вистачить рішучості на вас обох. На цей момент.
Обережно ти сідаєш навпроти лінгвістки. Намагаєшся відігнати думки про вашу першу мандрівку через межу, про те, як це вплинуло на Вітбі, але саме обличчя Вітбі ти бачиш зараз перед собою, а не Сола, і не твоєї матері. Людські втрати за стільки років, занапащені та зламані життя, виснажливі очікування. Спотворення і виверти. Усе — брехня, а навіщо? Лоурі, тоді, у своїй штаб-квартирі, нездатний розпізнати іронію, читав тобі лекції: «Тільки визначивши дисфункцію і захворювання в системі, ми можемо вибудовувати відповідь, чия логіка — усунути ці проблеми».
Лінгвістку підсадили на систему психотропних препаратів. Її прооперували, відновили, розбили, промили їй мозок, прищепили фальшиву інформацію, яка суперечила її ж власній безпеці, знову відновили, і про це вона знала на певному рівні, добровільно пішла на це — Лоурі знайшов у її історії про втрачених членів родини на забутому узбережжі щось подібне до сурогату Ґлорії. Це певні шпильки, ущипливі зауваги на твою адресу, своєрідні зловісні віщування, і, як вважає Лоурі, остаточний витвір його мистецтва. Його прихована зброя — така нагострена й тримається напоготові, що піддослідна розплутується просто перед тобою. Нова психологиня з останньої одинадцятої експедиції, тільки в іншому напрямку.
У неї на обличчі відображено боротьбу й суміш імпульсів, вуста сіпаються і розтуляються, прагнучи щось вимовити, але не знаючи, що сказати. Очі зизять убік, ніби вона очікує на удар і не бажає зустрітися з тобою поглядом. Вона злякана, почувається самотньою, і гадає, що її зрадили, хоча не встигла ще й ступити до Нуль-зони.
Ти ще можеш використовувати її на завданні, можеш знайти десятки шляхів її розкрити, навіть таку ушкоджену. Згодувати її будь-чому, що чигає у топографічній аномалії. Згодувати Нуль-зоні, трохи дезорієнтувати інших учасників експедиції. Але ти не хочеш відволікань, не таким чином. Лише ти. Лише біологиня. План, про який здогадуєшся потемки, керуючись напівдорозі здебільша самим почуттям.
Ти близько нахиляєшся, береш руку лінгвістки у свої долоні. Ти не збираєшся питати її, чи все ж таки вона хоче туди йти, чи зможе вона це зробити. Ти не збираєшся наказувати їй іти. А коли Лоурі дізнається про твій вчинок, буде вже пізно.
Вона пильно дивиться на тебе з безбарвною усмішкою.
— Ти можеш залишитися, — кажеш їй. — Можеш піти додому. Буде добре, усе буде добре.