Того зимового ранку холодний вітер задував за комір пальта Сола Еванса, коли він тупав стежкою до маяка. Вночі штормило, й наразі океан, що лежав Унизу ліворуч від нього, лежав сірий, грайливо намагаючись лизнути бляклу блакить неба, яке прозирало з-за шелесткого колихання морських комишів. Той нічний бешкет наніс плавиння всякого, та пляшок, та брудно-білих буйків, та ще загиблу акулу-молота, пообплутувавши все це морськими водоростями, але справдешньої шкоди не накоїв ні тут, ні в селі.
Під ногами в нього галузилася ожина-ведмежина й сіріли товсті стебла будяків, що навесні та влітку полум’янітимуть багряним цвітом. А по його праву руч темніли ставки, де мурмотіли свої нарікання поганки та гоголі. Дрозди стрімголов спускалися крізь негусте гілля на найнижчий ярус, панічно вибухали догори, коли наближався цей чоловік, і галасливими гуртами вмощувалися уже в верховітті. Різко-свіжий смак повітря мав ще й присмак горілого: десь у поблизькій хаті досі ще тліло в коминку.
На момент зустрічі з Чарлі Сол доти вже чотири роки був прожив у маяку. Він і нині там жив, але тієї ночі привелося йому заночувати в Чарліній хатині, у селі за півмилі від маяка. То була йому новина-первина, коли Чарлі, ні слова не зронивши, уклав його назад, у ліжко, саме тоді, коли Сол надумав одягтись і піти з хати. Приємно, що й казати! Аж ніякова усмішка ледь замріла на Соловім обличчі.
Коли вранці Сол устав, убрався й підсмажив яєчню на сніданок, Чарлі тільки ледь поворухнувся. Він залишив товаришеві щедру порцію, з кружечком помаранчі, накривши мискою, щоб не вичахло, й поклав коротеньку записку біля тостера з закладеною всередину скибкою: тільки натисни — й підсмажиться вмить. Підходячи до порога, обернувся й зиркнув на господаря, що лежав собі горілиць, лиш до половини вкритий своїми простирадлами. Чарлі, дарма що вже під сорок, усе ще мав худорлявий, м’язистий торс, дужі плечі й міцні ноги рибалки, що чи не все своє доросле життя збув у човнах, витягуючи сітки-неводи, а ще він міг похвалитися пласким животом чоловіка, який пропив не надто багато своїх ночей.
Тихо заклацнулися двері, й тепер, ступивши кілька кроків, чом би й не попідсвистувати вітрові, мов який дурник, — отак-о дякуючи Богові, що насамкінець подарував йому аж стільки щастя, хай там як пізненько та несподівано. Що ж: хай і пізненько прибуває щось хороше, але краще вже пізно, ніж ніколи.
Небавом і забовванів над ним маяк, високий та міцно змурований. Слугував він як денний орієнтир для човнів, щоб можна було їм плавати й по мілководдю, але півтижня світив і ночами, узгоджуючись із графіками комерційних ліній, світив туди, далі в море. У маяку Сол знав кожну сходинку східців, кожну комірчину в просторі, охопленому стінами з каменю й цегли, кожну тріщину й кожен кришеник шпаклівки. І ще б не знати йому лінзи — дивовижної чотиритонної штуки, що мала на маківці свій унікальний напис! Доглядач знав сотні способів, як по-різному пропустити крізь неї світло. Першорядна лінза, понад сто їй років.
Коли він був проповідником, то гадав, що знає якийсь мир, якесь покликання, але тільки вчинивши оце своє самозаслання, відмовившись від усього колишнього-проповідницького, Сол — Саул — по-справжньому знайшов те, що шукав. Чому ж так? У нього пішов добрий рік на те, щоб це збагнути. Проповідництво було випромінюванням себе назовні, накиданням себе світові, аби потому вже світ висвітився на нього. А от доглядання маяка було таким собі способом дивитися не назовні, а всередину, й відчувалося воно не такою надмірною зарозумілістю. Тут йому не треба було знати нічого, крім перейнятих від попередника практичних знань і навичок: як орудувати лінзою, як достеменно функціонують вентилятор і панель доступу до лінзи, як підтримувати лад у приміщенні, як лагодити, коли щось поламається, — десятки повсякденних завдань. Йому подобалося геть усе в своєму розпорядку, він тішився тим, що ці клопоти не лишають йому часу на думки про минуле, й навіть залюбки перепрацьовував, коли доводилося. А наразі, все ще зігрітий Чарліною гостинністю, він просто палав бажанням попрацювати.
Але те його палке бажання вмить вичахло, щойно він укмітив, що чигає на нього на посипаній гравієм парківці, всередині біленького, свіжовифарбованого паркану, що охоплював і маяк, і всі прилеглі угіддя. Там уже стояв знайомий пошарпаний фургон науково-дослідної станції, а поруч стовбичили двоє працівників НСБ. Знову вони! Непрохані впали йому на голову, заїхали тишком-нишком, аби зіпсувати йому добрий настрій, і вже й спорядження своє винесли, поставили біля машини. І, звісно, тупцяють нетерпляче: їм би швидше розпочати! Здаля він не надто привітно махнув їм рукою.