— Не зовсім. Але що ти хочеш, аби я зробила? Скажи мені, що я маю зробити, і я так учиню! — Це вже вона кричала. — Гадаєш, я хочу тут скніти, померти тут? Гадаєш, мені це подобається? — Майнула думка, що Ґрейс користується списком, що залишила біологиня: переліком засобів, які викликають біль… що її хвороблива худорба, виснажене обличчя зумовлені не тільки присутністю чудовиська.
— Тобі потрібен вихід, — сказала Жар-птаха.
— Дірка у морі, якої там нема?
— Ні. Інший вихід.
Керманич підвівся, стогнучи. Бік у нього наче вогнем палав.
— Ти певна, що ребра просто пошкоджені?
— Не можу бути певна без рентгену.
Ще одна неможлива річ. Ще одна мить, яка наближає його кінець. Мур, який змінюється від дотику його руки, від дотику біологині, у нього в голові. Годі вже цього. Годі.
Він узявся до Вітбіних сторінок, почав читати їх при свічках, навіть обриваючи кутики аркушів. Поволі.
Ми маємо довіряти нашим думкам, коли спимо. Ми маємо довіряти своїм передчуттям. Ми маємо досліджувати всі ті речі, які вважаємо ірраціональними просто тому, що не розуміємо їх. Іншими словами, ми маємо перестати довіряти раціональному, логічному, тверезому глузду й спробувати досягти чогось вищого, чогось вартіснішого. Блиск і дурисвітство водночас. Бінарна опозиція, загнана до пастки своєю однобічністю у пошуках рішень.
— Що? — спитав він. Він відчував, як ті дві жінки дивляться на нього.
Жар-птаха сказала:
— Тобі треба відпочити.
— Те, що я запропоную, ви нізащо не схвалите, — промовив він. Деручи цілу сторінку на клаптики. І випускаючи ті клаптики з пальців: хай падають на підлогу. Було так добре подерти хоч щось.
— Скажи це. — Кидаючи йому виклик.
Павза, доки він готувався. Прояснивши суперечливі голоси у себе в голові.
— Те, що ти називаєш Збирачем… треба нам випробувати. Нам слід повернутися до вежі та знайти якийсь спосіб це нейтралізувати.
Жар-птаха:
— А ти звертав увагу? Ти дослуховувався?
— Або залишаємося тут.
— Залишитися тут — не спрацює, — визнала Ґрейс. — Або біологиня нас пожере, або Нуль-зона.
— Тут стільки відкритого вразливого простору між вежею і цією територію, — сказала Жар-птаха.
— Тут стільки всього між «тут» і «там».
— Керманичу, — промовила Жар-птаха, а він не хотів дивитися на неї, не хотів бачити ці очі, які тепер нагадували йому про ту істоту, на яку перетворилася біологиня. — Керманичу, ніколи нічого не стане на свої місця. Ніколи не стане на свої колишні місця. Це нелегальне самогубство. — Не висловила тільки своєї думки про те, що це стане метою самогубства для них обох. Хтозна, чим це стане для неї?
— Але ж директорка гадала, ти зможеш змінити його напрям, — сказав він. — Що ти зможеш, якщо напружишся. — Якийсь натяк на надію. Дитяча примха супроти диктату реальності. Як побачиш зірку, що падає, замов бажання. Він думав про світло на дні вежі, про те, чого не знав, доки не потрапив до Нуль-зони. Думав про те, що захворів, а це ще й гірше розхворівся, і міркував над тим, що це означає. Принаймні, хоч тепер усі карти на стіл, тепер йому все зрозуміло. Сяйво, Лоурі, усе це. Уся ця мішанина, включно з ядром, про котре він досі думав як про Джона Родріґеса. Родріґеса, який нікому не належав. Який стискав різьблену батькову фігурку в кишені. Який пам’ятав ще щось, окрім трощення та руйнації всього навколо.
— Як по правді, то в нас є те, чого ні в кого іншого нема, — сказала Ґрейс.
— Що? — спитала Жар-птаха скептичним, недовірливим тоном.
— Ти, — сказала Ґрейс. — Єдина фотокопія останнього плану директорки.
14. ДИРЕКТОРКА
Коли ти нарешті повертаєшся до Південного Округу, ти знаходиш подарунок, який чекає на тебе: чорно-біла фотографія у рамці, світлина доглядача маяка і маленької дівчинки, що бавиться — скаче по скелях: голова опущена, каптур куртки маскує обличчя. Кров бурхає тобі в голову, ти мало не зомліла, коли побачила це фото, якого — була певна — уже не існує.
«Це для твого офісу, — свідчить приписка. — Можеш почепити там, на стіні. Насправді ти повинна почепити його на стіну. Щоб нагадувало про те, як далеко ти зайшла. За роки твоєї служби та за твою вірність. Люблю й цілую, Джиммі Бой».
Ось коли ти усвідомлюєш, що з Лоурі сталося щось набагато колосальніше, ніж тобі колись здавалося. Те, що він створює дедалі більше грандіозних дисфункцій, аби перевірити, чи витримає система, аж доки він зрештою й заганяє себе. Здається, рік у рік він здійснює свої таємні спроби не тому, що вони таємні, а й задля тих моментів танталових мук, коли його рукою чи волею фатуму, дещо з них майже прояснюється.