— А чи відомо вам, що тут жили мої предки? — сказала Ґлорія. — Мама каже, вони саме тут і жили, де нині маяк маячить.
Голос був у неї, як для такої малечі, глибокий та рівний — аж Сол часом його лякався.
— Та й мої тут жили, дитино, — відповів Сол, вивертаючи свій вантаж на компостну купу. Хоча правда була така, що друга половина його роду становила химерне поєднання алкоконтрабандистів та фанатиків, котрі, як залюбки висловлювався він у барі, «втекли до цього краю від релігійної свободи».
Мить поміркувавши над Соловим твердженням, Ґлорія заявила:
— Але не раніше за моїх!
— А це має яке значення?
Тут він завважив, що пропустив одну щілинку в човні — не законопатив.
Дитина насупилася — та так потужно, що він відчув це потилицею.
— Вже й не знаю.
Сол глянув на дівчинку й побачив, що та перестала скакати зі скелі на скелю, надумавши, певне, що повихитуватися на небезпечно гострому зазубні цікавіше. Від того видовища йому аж замлоїло під ложечкою, дарма що він знав: вона нізащо не послизнеться. І не раз, і не два йому здавалося: от зараз підсковзнеться — і… Та хоч би скільки умовляв її: не чини так! — вона його мов і не чула.
— Ба ні! — заявила Ґлорія, знову підхопивши нитку розмови. — Я гадаю: це таки має значення.
— А я на одну восьму індіанець, — відказав дорослий. — І я тут мешкав. Принаймні частина мене жила тут.
Ну, це туди-сюди. Один далекий родич і справді сказав йому, що вакується місце маякового доглядача, але, крім нього, більш ніхто на цю роботу й не претендував.
— То й що з того? — мовила мала кізка, перестрибуючи на іншу гострозубу скелю; на мить замахала, шукаючи рівноваги, руками, а Сол, із того перестраху, підступився на кілька кроків ближче.
Чимало забирала вона в нього часу, й Сол сердився, але прогнати її геть досі так і не спромігся. Її тато жив десь у серединних штатах, а матінка гарувала на двох роботах у бунгало трохи вище на березі. Матері доводилося принаймні раз на тиждень їздити автівкою до далекого Блікерсвілля, й чи не здавалося їй, що її дитинка може, час від часу лишаючись сама-одна вдома, давати сама собі раду. Якщо маячний доглядач ще й малу Ґлорію в такий день догляне. А той його маяк мов магнітом притягував дівчинку, й доглядачеві годі було відбрикатися від того магнетично-маячного впливу на неї своїм нудним хазяйнуванням у повітці й походами з грабаркою до компостної купи.
Та й узимку Ґлорія частенько байдикувала самотою — вешталася по замулених заплавах, отуди недалечко на захід: то поколупається истиком у нірці краба-скрипаля, то поженеться за напівприрученою ланню, то постежить зі схованки за койотом, а то й зливу спокійно витримає, от ніби яку зливову таємницю розгадати хоче. Чим би дитя не бавилося, аби тільки воно не нудьгувало.
— А що то за дивні люди обходять нас оно звідтіля? — раптом запитала дівчинка.
Розсмішила його цим запитаннячком. Та хто тільки не ховався, не переховувався на цьому Богом забутому узбережжі! Й він, Сол, у їх числі. Дехто переховувався від уряду, дехто — від самого себе, а ще хтось — від покинутої дружини. Кілька душ вірило, ніби тут вони створюють свої власні суверенні Штати. Двоє-троє, можливо, були без права на проживання в країні. Таки-так, люди й тут запитували, то се, то те, але хто б і сподівався почути, на цьому безлюдді, бодай від кого чесну відповідь. Дотепно відповіли тобі? Ото й добре.
— А це ти про кого саме питаєш?
— Про отих, що з люльками.
На мить Солові уявилось, як Генрі з Сюзанною гасають берегом і смокчуть люльки, задихаючись тютюновим димом.
— З люльками? Та ні, то ніякі не люльки, а щось інше.
Там воно щось більш схоже на просвітчасті протимоскітні скрутні. Ще того літа він був дозволив Світловій Бригаді лишити їхні ті скрутні в задвірковій комірчині на першому поверсі, на кілька місяців. І як воно, це дівчисько, в біса те розгледіло?
— То хто ж вони? — доскіпувалася дівчинка, ловлячи рівновагу вже на двох гребенях, а це принаймні дозволяло Солові знову зітхнути вільніше.
— Вони з того острова, що ген там, біля узбережжя.
І він таки не збрехав, бо ж їхня база й досі розташовувалася на Острові Кораблетрощ, де їх товклося десятки душ, справжнісінька кроляча колонія. «Щось там випробовують!» — подейкували в сільському шинку, де щиро любили почути добрячу бувальщину. Начебто якісь приватні, схвалені урядом дослідження з метою подальшого читання лекцій. Хоча ходили й такі чутки, які натякали, що НСБ займається й куди моторошнішими пошуками, а не просто пшиками. Що ж ті чутки породжувало? Чи то методичність, скрупульозність декого з них — а чи недбальство інших? А можливо, то просто парочка підпилих абшитників-відставників вивалилася зі свого будиночка на колесах та й дала язикам волю, розпасталакалася?