— Отже, поліцай. Комісар карного розшуку. — Наморщивши чоло, вона глянула йому просто у вічі. — Я не сподівалася, що службовці з платнею за двадцять сьомою категорією особисто відвідують клієнтів.
— Загалом-то не відвідують, — погодився Мартін Бек.
Вона сіла до столу, але відразу схопилася, нервово покусуючи кісточки пальців.
Мартін Бек вирішив, що пора переходити до справи.
— Наскільки я вас зрозумів, ви не вельми полюбляєте поліцію, — почав він.
Вона ковзнула по ньому поглядом.
— Так, мені від неї ніколи не було жодної користі. І не тільки мені. Зате я знаю людей, яким вона завдала багато клопоту, навіть страждань.
— Тоді я постараюся не вельми обтяжували вас, пані Нільсен.
— Рея, — поправила вона. — Мене всі так звуть.
— Коли я не помилився, це ваш будинок?
— Мій. Отримала в спадок кілька років тому. Але тут поліції нічого шукати. Нема ні перепродувачів наркотиків, ні гральних закладів, навіть повій і злодіїв. — Вона перевела дух і додала — Хіба що трішки підривної діяльності. Ворохобні думки. Але ж ви не з політичної поліції.
— Ви певні, що ні?
Вона раптом щиро засміялася приємним, заразливим сміхом.
— Я не зовсім дурна.
«Ні, що правда, те правда», — подумав Мартін Бек, а вголос сказав:
— Так, ви вгадали. Я маю справу майже з самими насильствами. Навмисними й ненавмисними вбивствами.
— Тут ні того, ні того нема. За останні три роки навіть не було бійки. Правда, взимку хтось виламав двері на горище й забрав різний мотлох. Довелося звернутись у поліцію, страхові компанії вимагають цього. Звісно, з поліції ніхто не прийшов, не мали часу, та відшкодування я однаково одержала. Головне, дотримати формальностей.
Вона почухала потилицю:
— Ну, то чого тобі треба?
— Побалакати про одного пожильця.
— Одного з моїх?
Вона насупилась, наголосивши на слові «моїх», ніби така можливість вразила й занепокоїла її.
— Не з теперішніх, — сказав Мартін Бек.
— Цього року тільки один вибрався.
— Сверд.
— Справді, був такий. Він вибрався весною. А що з ним сталося?
— Нема живого.
— Його вбили?
— Застрілили.
— Хто?
— Може, самогубство. Але ми цього не певні.
— А не можна нам розмовляти не так офіційно?
— Будь ласка. Але як? Мені також перейти на «ти»?
Вона похитала головою й мовила:
— Не люблю офіційного тону. Він наганяє нудьгу. Хоч можу бути дуже коректною, якщо треба. Можу пококетувати, причепуритися, підвести очі й нафарбувати губи.
Мартін Бек ледь розгубився.
— Хочеш чаю? — раптом спитала вона. — Добра штука — чай.
Він залюбки випив би, але відповів:
— Нащо такий клопіт. Не треба.
— Дурниці, — сказала вона. — Який там клопіт. Стривай, я приготую і щось попоїсти. Гарячий бутерброд буде якраз до речі.
Мартін Бек відчув, що й бутерброд охоче з'їв би, і не встиг він відмовитись, як вона повела далі:
— Щонайбільше десять хвилин. Я завжди щось готую. Це так просто. І корисно. Чому не зробити собі приємність. Коли на душі важко, приготую щось смачненьке. Запарю чаю, підсмажу хліба, а тоді й побалакати можна.
Мабуть, краще й не відмовлятись, однаково нічого не допоможе. Мартін Бек відчув у ній наполегливість і силу волі, перед якою неможна встояти.
— Дякую, — покірно сказав він.
А господиня вже поралася біля плити. Щоправда, зчиняла забагато гуркоту, але робила все спритно й швидко.
Такої вправності він ніколи не бачив, принаймні в Швеції. За сім хвилин вона встигла приготувати шість скибок підсмаженого хліба з тертим сиром та шматочками помідора і закип'ятити великий чайник окропу. Поки вона мовчки поралась, Мартін Бек намагався визначити, скільки їй усе-таки років.
— Тридцять сім, — сказала вона, коли вже сіла до столу.
Мартін Бек отетерів і не зміг приховати цього.
— Як ти вгадала… — почав він.
— А що, справді вгадала? — перебила вона його. — Тепер їж.
Бутерброди були дуже смачні.
— Я вічно голодна, — пояснила Рея! — Їм по десять або й по дванадцять разів на день.
Той, хто їсть по десять чи дванадцять разів на день, звичайно має клопіт із вагою.
— І нітрохи не гладшаю, — сказала вона. — Хоч яке це має значення. Плюс-мінус кілька кілограмів нікого не міняє. Принаймні не міняє мене. Правда, якщо я не попоїм, то роблюся кусючою.