Рея задумалась. Потім налила вина, трохи ковтнула і сказала:
— А я зовсім не певна. Страхітливо скупий — це правда. Звичайно, за квартиру він завжди платив, але щоразу бурчав. Через вісімдесят крон на місяць! І, наскільки мені відомо, купував собі тільки собачий харч. Ні, що я кажу, — котячий. Він не пив. І взагалі не мав ніяких витрат. Тож навіть на пенсію міг би собі взяти часом шматок ковбаси. Звичайно, багато старих сидять на собачих харчах, але вони переважно більше платять за квартиру, та й мають більше потреб, часом дозволяють собі закропити душу пляшкою десертного вина. А Сверд не мав навіть приймача. Я читала в курсі психології про людей, які їли лушпиння з картоплі, ходили в лахмітті, а в матраці ховали зашитими сотні тисяч крон. Це відоме явище. Психічна вада, не пам'ятаю тільки, як називається..
— Але в Свердовому матраці грошей не було.
— І це переселення. Вчинок не на його вдачу. Нова квартира була напевне дорожча, та й на переїзд довелося потрусити кишенею. Щось тут не так.
Мартін Бек допив своє вино. Хоч як йому хотілося посидіти ще з цими людьми, треба було йти. Йому було тепер, над чим помізкувати.
— Мені пора. Дякую. Всього найкращого.
— А я хотіла приготувати макарони з м'ясною підливою. Чудова штука, коли сама робиш підливу. Посидь.
— Ні, я мушу йти.
Вона провела його босоніж. Коли вони проходили повз дитячу, Мартін глянув у той бік.
— Так, — пояснила Рея, — діти в селі. Я розлучена. — Вона замовкла, тоді додала: — Ти також, правда?
— Правда.
Біля дверей вона сказала:
— Всього найкращого, приходь ще. Вдень у мене літні курси, але після шостої я завжди вдома.
Вона помовчала, а тоді додала, хитрувато глянувши на нього:
— Побалакаємо про Сверда.
Згори сходами спускався гладкий чоловік у хатніх капцях, м'ятих сірих штанах і з червоно-жовто-синім значком FNL[2] на сорочці.
— Реє, на горищі перегоріла лампочка, — сказав він.
— Візьми нову в комірчині, — відповіла господиня. — Вистачить сімдесята п'ять ват.
Вона знов звернулася до Мартіна Бека:
— Не йди. Адже тобі хочеться залишитись.
— Ні, треба йти. Дякую за чай, за бутерброди й за вино..
З виразу її обличчя видно було, що вона хотіла затримати його. Хоча б з допомогою макаронів з підливою. Та потім передумала.
— Ну що ж, бувай здоров.
— Бувай і ти.
Жодне з них не сказало «до побачення». Поки він добрався додому, вже зовсім стемніло. Він думав про Сверда. І про Рею.
Йому було багато легше на серці. Так легко йому давно вже не було, хоч він ще не усвідомлював чому.
Кольберг і Гунвальд Ларсон сиділи замислені один навпроти одного за письмовим столом у Гунвальдовому кабінеті.
Був ще й досі четвер, і вони щойно залишили Бульдозера Ульсона наодинці в його кабінеті, щоб не перешкоджати йому мріяти про той щасливий день, коли він нарешті посадить за грати Вернера Руса.
— Яка мана опанувала того Бульдозера, — сказав. Гунвальд Ларсон. — Невже він справді так просто відпустить Маурітсона?
Кольберг здвигнув плечима.
— Наче так.
— Хоч би стеження організував, їй-богу, — повів далі Гунвальд Ларсон. — А варто ж, навіть дуже. Чи, по-твоєму, Бульдозер має в запасі якусь іншу геніальну ідею?
Кольберг задумано похитав головою.
— Ні, по-моєму, причина ось яка: Бульдозер вирішив пожертвувати тим, що йому дало б стеження за Маурітсоком, задля чогось важливішого для себе.
Гунвальд Ларсон насупив брови.
— Наприклад? Хіба для Бульдозера не найважливіше спіймати ту зграю?
— Це так, — відповів Кольберг. — Але тобі ніколи не спадало на думку, що ніхто з нас не має таких надійних джерел інформації, як Бульдозер? Він знає купу всіляких негідників та злодіїв, і вони йому дуже довіряють, бо він ніколи не дурить їх і завжди дотримує свого слова. Вони йому вірять, бо знають, що він не пообіцяє того, чого не може виконати. Інформатори — головна Бульдозерова опора.
— Ти вважаєш, що вони перестануть вірити йому й постачати інформацію, коли довідаються, що він організував стеження за виказувачем?
— Саме так, — відповів Кольберг.
— Однаково я вважаю, що пропустити таку нагоду — просто безглуздо, — сказав Гунвальд Ларсон. — Якби нишком простежити, куди подасться Маурітсон і що він наміряється робити, то це нітрохи не зашкодить Бульдозерові.
Він очікувально подивився на Кольберга.
— Гаразд, — сказав той. — Мені й самому цікаво, які наміри в шановного пана Труфаста Маурітсона. А Труфаст — це ім'я чи прізвище?
— Собача кличка, — відповів Гунвальд Ларсон. — Може, він часом орудує, перебраний собакою? Але треба поквапитись, Маурітсона з хвилини на хвилину можуть звільнити. Хто піде перший?