Мартін Бек задумався.
— Десь ви допустились помилки, — нарешті відповів він.
— Помилки? Але ж я вам розповів про все якнайдокладніше. Хто краще за мене знає, що я робив? Чи, може…
Маурітсон істерично зареготав, тоді урвав сміх:
— Звичайно, і ви хочете мене спіймати. Але не думайте, що я збираюся розповідати все це на суді.
Він знов нестримно зареготав.
Мартін Бек підвівся, відчинив двері й помахом руки покликав вартового:
— У мене все. Поки що все.
Маурітсона забрали. Він не переставав реготати. Той сміх звучав не дуже приємно.
Мартін Бек відчинив тумбу письмового столу, перемотав стрічку, витяг касету й подався в той кабінет, де сиділи Ренн і Кольберг.
— Ну, сподобався тобі Маурітсон? — спитав Кольберг.
— Не дуже. Але я, маю матеріал, щоб притягти його до суду за вбивство.
— Кого ж він ще вбив?
— Сверда.
— Справді?
— Напевне. Навіть сам признався.
— Твоя стрічка, — озвався Ренн, — з мого магнітофона?
— Так.
— Тоді з неї тобі не буде користі. Апарат не працює.
— Я його перевіряв.
— Ну, він записує перші дві хвилини. Потім звук пропадає. Я викликав на завтра майстра.
— Ось як. — Мартін Бек глянув на стрічку. — Байдуже. Однаково проти Маурітсона є докази. Вам Єльм казав, що на пістолет був накладений глушник?
— Так, — відповів Кольберг і позіхнув. — Але в банку він стріляв без глушника. Ти якийсь наче розгублений?
— З Маурітсоном щось негаразд, — відповів Мартін Бек. — Я не можу збагнути, в чому річ.
— А ти чого хочеш? — мовив Кольберг. — Грунтовно дослідити людську психіку? Маєш намір писати дисертацію з криміналістики?
— Бувайте, — попрощався Мартін Бек і пішов.
— Ну, він матиме час писати, — сказав Ренн. — Коли стане начальником управління.
Справу Маурітсона розглядали в стокгольмському суді. Його оскаржували у вбивстві, збройному пограбуванні банку, продажу наркотиків та інших порушеннях права.
Він усе заперечував. На всі запитання відповідав, що нічого не знає, що поліція вибрала його жертовним козлом і сама сфабрикувала докази.
Бульдозер Ульсон був у своїй стихії і весь час напосідався на підсудного. В ході слідства прокурор навіть, змінив формулювання «ненавмисне вбивство» на «зумисне».
Після триденного засідання суд склав вирок.
Маурітсона засуджено на довічну примусову працю за вбивство Гордона й пограбування банку на Горнсгатан. Крім того, його визнано винним у багатьох інших злочинах, між іншим і в співучасті у нападах зграї Мурена.
А звинувачення у вбивстві Карла Едвіна Сверда суд відхилив. Адвокат, що під час розгляду перших питань був якийсь ніби сонний, тут раптом пожвавішав і розкритикував речові докази. Між іншим, він навіть організував нову експертизу, яка визнала наслідки балістичного дослідження сумнівними, справедливо вказавши, що гільза надто постраждала, щоб її з цілковитою певністю можна було прив'язати до Маурітсонового пістолета.
Свідчення Мартіна Бека визнали не досить обгрунтованими, а в його версії знайшли багато прогалин.
Звичайно, з погляду так званої справедливості це не мало великої ваги. Не було різниці, чи судити Маурітсона за одне, чи за двоє вбивств. Адже довічне ув'язнення — найвища кара у шведському законодавстві.
Маурітсон вислухав вирок, криво посміхаючись. І взагалі під час суду він поводився трохи дивно.
Коли голова суду спитав, чи винний зрозумів вирок, Маурітсон похитав головою.
— В принципі вас визнали винним у пограбуванні банку на Горнсгатан і вбивстві пана Гордона. Проте суд не визнав вас винним у вбивстві Карла Едвіна Сверда. За все разом ви засуджені на довічне ув'язнення і сидітимете в камері попереднього ув'язнення, поки вирок набере чинності.
Коли Маурітсона виводили з судової зали, він сміявся. Люди, які бачили це, вважали, що тільки запеклий злочинець, зовсім нездатний покаятись, міг виявити таку неповагу до права й суду.
Моніта сиділа в затіненому кутку готельної альтанки, тримаючи на колінах підручник італійської мови.
Мона гралася з однією із своїх нових товаришок у бамбуковому гайку готельного парку. Дівчата сиділи на помереженій сонячним промінням землі між гінкими стеблинами бамбука, і, слухаючи їхні дзвінкі голоси, Моніта дивувалась, як легко можуть порозумітися діти, навіть якщо вони розмовляють зовсім різними мовами. А втім, Мона вже знала чимало слів, і Моніта була певна, що дочка навчиться чужої мови куди швидше за неї; сама вона почала вже сумніватися, чи взагалі її вивчить.