Данова розповідь страшенно стурбувала Тіка, Перед ним знову з’явився образ дівчини в білому, малий ніби відчув дотик чорного волосся до обличчя, як і тоді, у великому залі під час матчу.
Хлопець ніби наяву побачив, як її, тремтячу, із зв’язаними руками, повели в замок якісь дуже злі й страшні люди.
— Невже ми її не врятуємо? — скрикнув малий.
Черешняки здивовано глянули на нього. Тік вирішив перевести все на жарт:
— Чого ви так витріщилися на мене? Хіба не розумієте, яка нам траплялася нагода? Гай-гай! Коли б я був на місці Дана, то привів би сюди чабана зв’язаного. Я його мучив би, тягав би за ніс, поки він не сказав би мені, як опинився в замку…
— Бачив би ти, що то за ведмідь! А ніс який!.. Ніби наконечник списа. Я певен, що він використовує носа замість зброї при нападі…
— А що то за чабан? — спитав Віктор. — Жаль, що не пощастило поговорити з ним.
— А може, ще наздоженемо? — втрутилася Марія.
— Та як ми їх наздоженемо, коли вони пішли, наче вітер… Їй-богу, отой другий помчав, наче за ним гналися. А поки я придибав сюди, то минуло вже з годину… Та й що ми можемо вдіяти без входу?
— Завтра знов обнишпоримо ущелини… — сказала Марія. — А може, компас поламаний?
— Це відпадає! — запевнила Лучія. — Я кажу, що треба ще раз уважно вивчити речення. Може, його слід інакше тлумачити…
— Даремно, Лучіє, — сказав Віктор. — Як його інакше можна витлумачити? Що інше може означати слово «сонце», як не схід? Адже сонячне проміння не проникає на дно цього відра. Я за весь день не бачив навіть світляної плями.
— О-о! А-о-о! — з акричав Дан, аж луна пішла долиною.
Усі кинулися до нього.
— Ні! Ні! Я не кажу нічого. Тільки якщо звільните мене від масажу…
Ти що, збожеволів? Нестерпний! — приструнчила його Марія. — Надумав кепкувати з нас?
— Хочу вам дещо сказати. Сьогодні вранці я зрозумів, що я — геній, ну так, як, приміром, Едіп. Тому й нав’язав вам форсований марш. Для того, щоб у мене піднялася температура… Я все розрахував… О п’ятій у мене підніметься температура, ви без мене йдете на обстеження. Я залишаюся на плато з Цомбі. Я знав, що йтиме чабан…
Лучію вразив цей словесний потік. Вона поклала руку Данові на чоло:
— Здається, в тебе жар. Більше сорока градусів.
— Коли так, — розлютився Дан, — то зараз я вам усім нажену температуру. Знайте, любі мої, що точно о шостій тридцять п’ять сонячний промінь рівно п’ять хвилин спочивав на дні цього відра!.
Дан ніколи не бачив у поглядах своїх друзів більшого подиву. Подиву, змішаного з благанням.
— Гаразд, нестерпні! — змилосердився він. — Правда, то Цомбі відкрив сонячний промінь. Та він не може вам сказати про своє відкриття… Герой — я! Коли б я не пішов до сонячного променя, то не почув би й чабана.
Дан не помилився. Його друзів ніби шал охопив. Вони накинулися на нього, трясли його, кричали на вуха, аж поки він звалився на руки Урсу.
— Неси мене, Урсу! Я збожеволію через них. А я ж людина хвора…
Урсу перекинув його через плече, наче плаща.
— Де ти бачив сонце? — крикнула йому на вухо Лучія.
— Швидко до куща, Урсу! А вухо вже не треба масажувати!
Дан точно показав їм місце, де його обігрів сонячний промінь. Усі глянули на захід. Сонце вже сховалося за зубцями гір. Але з-за якого шпиля воно заглянуло сюди? Якщо вони не визначать напряму променя, то вимушені будуть утратити ще один день, тобто зможуть піти до замку лише післязавтра на світанку.
— Як світив промінь? — спитав Віктор Дана. — Уздовж долини чи навскіс?
— Ніби трохи навскіс, але я не зовсім певен.
— Аякже, геній! — пустила шпильку Лучія. — Не здатний навіть пригадати такої простої речі. Звичайно, Вікторе, сонце могло бути тільки між найвищими шпилями.
— Або між найнижчими, — відповів Віктор. — Отак-то!
Урсу напружено вдивлявся у верховини гірського масиву, намагаючись провеси уявну лінію від шпилів до куща, а потім назад. Віктор і Лучія дивилися вже не на гори, а на очі Урсу. Крем’язень по кількох хвилинах роздумів сказав тим тоном, яким говорив у серйозні моменти:
— Дуже цікаво! Моя лінія веде туди, де стримлять два великі шпилі з двома маленькими. Дивіться й ви! В одному з тих просвітів і з’явилося сонце, коли його промінь упав біля куща.
Усі намагалися провести лінію від себе до велетенської кам’яної стіни, але вже нелегко було розрізнити контури зубчастих вершин. У горах сутеніє швидко.