— Я запам’ятав усі орієнтири, — заспокоїв їх Урсу. — Зранку почнемо пошуки. Площа не повинна бути великою.
— Тільки давайте домовимося: без ніяких геройств, — попередила його Лучія.
— Ні, Лучіє! Цього разу ні! Логофет нам точно вказав напрямок. То я винен, що шукав не точний напрямок, а загальний: схід. Коли б я подумав про точність, з якою дані інші вказівки, то ми не втратили б дня…
— Тут твоєї вини нема, — розсердилася Лучія. — Все одно слід було б чекати заходу сонця.
— Так… але ми зберегли б сили…
— Тоді найкращий вихід — якомога швидше відновити їх, — сказала Лучія. Отже, з того й почнемо…
Вони всі погодилися на тому, розклали невелике вогнище, тісно збилися довкола нього і мовчки повечеряли. Їх зачарувала поезія сутінок, але й гріли хвилювання та доймав неспокій.
Розділ XVI
1
Тихий світанок лагідно розбудив дівчину в білому. У великій кімнаті було прохолодно. Полонянка обгорнулася ковдрою, дістала з-під подушки зошит і, поклавши його на коліна, почала гортати аркуші, перечитуючи сторінки, уривки, речення зі свого щоденника. Відчувши, що вона прокинулася, Філіппе одним стрибком опинився біля неї, притулився головою до ніг, а потім завів свою монотонну пісню.
Дівчина в білому знову звіряла свої думки зошитові у шкіряній обкладинці. Перше речення вона прочитала вголос:
— «Уже втрачена всяка надія… Черешняки не можуть прийти вчасно. Вони або не прийдуть сюди ніколи, або прийдуть, коли мене вже не буде тут… Залишилося дуже мало часу… лічені дні… Все стало схоже на хворе серце, на хворе тіло, яке потрясають важкі удари лихоманки… У повітрі щось відчувається… Люди довкола мене стривожені…»
Олівець побіг далі по сторінці, але вуста дівчини не ворушилися. Трохи згодом олівець випав з руки… Останні слова полонянка знов вимовила вголос:
— «Я помилилася… Я сама найбільше винна у всьому, що сталося, у всьому, що сталося зі мною. Коли б я вам відкрила ще тоді, того вечора, свої думки, свої плани, любі мої далекі друзі…»
Вона скочила з ліжка, глибоко вдихнула кілька разів повітря, потім разом із Філіппе покинула мармурову кімнату й подалася до потічка з джерельною водою. Холодна вода, її жебоніння остаточно прогнали залишки сну та чорні думки і ніби додали надії.
— Філіппе! Любий мій! Мені хотілось би співати, танцювати на цих мармурових плитах… але ти не відчуваєш, Філіппе, що залишилося дуже мало часу! Я сама собі розвіяла мрії, свої найкращі мрії, Філіппе…
Вона прожогом повернулася в холодне мармурове приміщення, одягла найкращу білу сукню, довгу, з широким ефірним подолом, з каскадом мережива на рукавах і з мереживом на грудях. Обличчя її зашарілося, волосся стало чорним, лискучим. Накинула зверху широкого жакета з білої, наче сніг, вовни. Потім пішла, дрібненько ступаючи нечутними кроками, ковзаючи, ніби примара, по мармурових плитах.
— Ні, Філіппе, не можна веселитися! — враз похнюпилася вона. — Я не повинна веселитися. Я занадто самотня. Мені треба сумувати, одягнути чорну сукню і плакати. Ти знаєш, Філіппе, який гарний буває плач?.. Лежиш собі на ліжку, в самоті, у великій тиші, і відчуваєш, як по щоках течуть гарячі сльози… Мені б слід поплакати… щоб відчути сльози, Філіппе…
Дівчина в білому заплющила очі й спробувала нагнати на себе сум… Вона самотня в своєму замку… У неї є добрий лагідний Філіппе, але він не може вимовити жодного слова… мармурові стіни холодні й невблаганні… одноманітно тягнуться довгі дні самоти… такі ж ранки… такі ж і вечори… постійне безгоміння, якого не розітне звук сурми… тут не чути жодного юного голосу… а нині… нині… ці сумні думки… лічені години… б’ють секунди, мов удари серця, а серце молоде, хворе, квапливе… щоб іти… Куди?.. Куди?..
— Ні, Філіппе, не треба плакати. Я не маю права бути сумною. Навіть приречені сподіваються до останньої миті. А миті мої ще не закінчилися, години мої ще не спинилися… Я кваплюся на велику зустріч… на великий прийом у мармуровому палаці… Навіщо ж плакати, Філіппе? Може, ми невдовзі почуємо ходу… і голоси, голоси, яких я так чекаю… Це вони… вони, мої друзі… Хоч я їх і не знаю, хоч вони й мене не знають… вони найкращі мої друзі… і я чекаю до останньої миті… Я повинна захищати всі свої мрії, любий мій Філіппе.
Дівчина в білому знов почала ходити по великому мармуровому приміщенні, пестячи плити дрібненькими нечутними кроками, ніби пливла в біло-голубому просторі сну.
2
А в іншій кімнаті замку панував зовсім не такий настрій, як у кімнаті дівчини в білому. Люди були схвильовані, похмурі, збуджено металися з кутка в куток та кидали навсібіч холодні допитливі погляди. Єдиний, хто намагався зберегти спокій та звичне самовладання, був чоловік із шрамом. Голос його, як завжди, владний, рухи виважені й точні, очі зблискували крицею.