— Сьогодні заборонено виходити за межі фортеці! — розпорядився він.
— Я бачив патруля ще на світанку, — повідомив чоловік із борсуковими очима.
— Вхід до фортеці зачинено надійно? — спитав ватажок худорлявого.
— Я розкрив і прірву перед входом…
— Дорогу перекрили камінням? — знову поцікавився старший.
— Так! — в одно відповіли обидва.
— А зсередини поставили підпірки?
— Так!
— Я піду перевірю. Будьте тут.
Чоловік із шрамом покинув приміщення. «Борсук» почекав трохи, поки той відійде далі, а потім звернувся до худорлявого:
— Кріпиться, але і його доймає неспокій…
— Я теж так думав. А ти як робив би?
— Тобі що, зовсім не страшно чи ти прикидаєшся?
— А чому мені може бути страшно?.. Ми тут у цілковитій безпеці. Ніхто сюди не може проникнути.
— А через другий вхід? — похопився «борсук».
— Я не вірю, що є ще один вхід. То легенда.
— Тобто ти не віриш документові, якого розшифрувала дівчина? Зовсім не віриш?
— Хіба я знаю?.. Але, їй же право, все це здається неприродним.
— А коли вночі у нас в кімнаті опиняться хтозна-які гості? — здригнувся чоловік із борсуковими очима.
— Це неможливо! — спробував заспокоїти його інший. — Звідки їм знати про вхід?
— Я все-таки триматиму напоготові зброю…
Запанувала на часину мовчанка. Потім худорлявий спитав:
— Про дівчину він не говорив нічого?
— Він дуже лютий. Не знаю, що буде…
— Він не випускає її з ока ні на мить. Може, в нього є якась думка щодо неї?
— Зараз уже занадто пізно… Тут може бути тільки одне вирішення…
— Якщо він не перемінить за ніч своєї думки. Уже два дні, як він задумав…
— Здається, не перемінить, — перепинив «борсук» худорлявого. — Його вимушують обставини…
— Кажи правду! — трохи помовчавши, раптом вибухнув худорлявий. — Тобі неприємно, що ми опинилися тут? Ти ніби перемінився…
— Я теж думаю… — відповів чоловік із борсуковими очима. — Аби не та історія з чабаном, з патрулем, з дівчиною, і така непевність… А ти?
— А мені що? Мені тільки прикро, що ми не знайшли всіх скарбів… Ми могли б або забути все, або все перемінилось би…
— Ти занадто віриш у легенду про скарби… Я…
— А чому і не вірити? Вхід — то зовсім інше. А скарб існує. Ми навіть знайшли дещицю. І якби мали час, то знайшли б і решту. Але надворі дуже тривожно…
— Ото ж бо воно й є. Боюся, щоб сюди ніхто не проник…
— Тс-с! Іде! — прошепотів худорлявий.
У кімнаті знову запанувала мовчанка. До кімнати зайшов чоловік із шрамом. Був він ніби спокійний
— Усе гаразд, — сказав він. — Через наш вхід ніхто не зможе проникнути до замку. Я поставив ще одну загорожу. Залишається другий вхід.
— Якщо він є! — буркнув, ніби сам до себе, худорлявий.
— Є! — рішуче відповів чоловік із шрамом. — І ми повинні його знайти! Ходімо шукати зараз! Беріть інструменти!
Вони взяли ліхтарі, сокири, ломи, молотки й дуже спокійно вийшли з приміщення.
Над мармуровим замком наче збиралися хмари якоїсь великої небезпеки.
З
Черешняки знову прокинулися разом із світанком. Урсу, ще звечора запам’ятавши орієнтири, вказав шпилі й заглибини, між якими могло з’явитися на кілька хвилин сонце, перш ніж заховатися до наступного дня. Вони провели уявний трикутник з вершиною на місці привалу і з основою біля крем’яних шпилів. Сторони трикутника розходилися не більше, як на шістдесят метрів у тому місці, куди могла долетіти добре пущена стріла. Отже, їм належало обстежити площу завдовжки сто з чимось і завширшки метрів шістдесят-сімдесят біля основи. Зона лежала праворуч і ліворуч від скелястої гриви, в дуже важкій для обстеження ущелистій долині. Черешняки знову розділилися на дві групи. Група Віктора взялася обстежувати долину ліворуч від гриви, група Урсу пішла праворуч. А Цомбі знову залишився стерегти речі.
Віктор домовився з Лучією й Даном пройти метрів півтораста долиною вперед, обстежуючи один схил, а повертаючись — інший.
Обійти долину виявилося не так-то легко. Хоч на її дні ніде не видно було води, всі зрозуміли, що тут колись вирував нищівний потік. На кожному кроці шлях заступали велетенські камені; щоб подолати їх, троє черешняків мусили докладати чимало зусиль, іноді вдаватися до тяжкої акробатики. Дан, хоч звечора і нарікав гірко на масажі, почав уже в душі дякувати крем’язневі. Усі болі та поколювання в суглобах і м’язах ще не минулися, але ж він міг іти вперед цією повною проклять дорогою, відчуваючи, що на кожному кроці може віддати душу.