Остання ремарка була, звісно, вигадкою Тіка. Малого негайно викликали в кабінет директора. Але він запізнився десь на годину — рівно настільки, щоб збігати додому, одягнути святковий костюм і повернутися до школи. Директор, новий учитель, класний керівник і ще декілька вчителів чекали його в кабінеті. Спершу він просунув голову в двері і з першого погляду зрозумів, що тут гаряче. Новий стояв червоний, а керівник і директор були похмурі; один ходив, заклавши руки за спину, а другий важко опустив голову на руки. Вони дали йому знак зайти. Набираючись духу, він встиг поправити складку на штанях, а потім зайшов до кабінету.
Його поява в такому ангельському вигляді збентежила суддів. Аби щось сказати, класний керівник суворо глянув на нього згори вниз:
— Чому ти запізнився?
— Я не міг з’явитися перед вами…
— Гаразд, гаразд, — втрутився директор, — зараз мова не про запізнення.
Він подав знак новому, ніби запрошував прокурора розпочати процес. Але прокурор почував себе ніяково:
— Ви дуже добре знаєте… — почав він. — Знаєте, що то негаразд, коли якийсь учень… котрий загалом непоганий учень…
— Ви тільки не сердьтеся… — відповів Тік медовим голоском. — То лише через Попокатепетль… Коли б це не був один з найбільших вулканів на нашій планеті…
— Що таке? — зацікавився директор.
Тік повторив ще раз, і директор усе зрозумів. Він виніс сувору догану шибеникові в образі ангела.
— Але ж коли б це був не Попокатепетль… — захищався той.
— А Париж? — сердито докинув з другого боку класний керівник.
— Тут я винен… але, знаєте… це все через Попокатепетль. Коли б це не був один з найбільших на планеті вулканів…
Директор жестом попросив Тіка залишити приміщення. Але шибеник нашорошив вуха за дверима і почув-таки директорові слова:
— Ви тільки Попокатепетль скалічили? Не могли знайти на всю Америку якогось іншого, меншого вулкана?..
2
Тік одягнувся по-святковому, а це означало, що трапилося щось аж надто важливе. Звичайно, причиною такої несподіваної переміни була дівчина в білому.
Одразу після перемоги Урсу Марія розміркувала, що вона сама нечемно повелася з Лаурою. Слова, що розізлили її: «Але ж ми з вами ніколи не були знайомі», означали передусім подив. Вони навіть віддалено не нагадували докору чи втечі… Марія терзалася всю ніч, а вже як зрозуміла свою помилку, то ще вдосвіта розбудила Тіка і все йому розповіла. Тік одразу її зрозумів, і, хоч не забув, як з нього насміялися, без вагання згодився піти до дівчини в білому, витягнути її з хати під будь-яким приводом, передати Маріїні вибачення й домовитися про зустріч. Аби не припуститися помилки й цього разу, братик одягнувся по-святковому.
Але, перш ніж вирушати до будинку дівчини в білому, Тік зробив чималий гак по місту. Він зайшов до парку привітати свою гальорку, зупинився потім перед «Продуктами», щоб одержати і швидко ліквідувати свій заклад, потім подався до діда Тімофте, але йому сказали, що старий пішов десь на село. Отже, так вийшло, що до помешкання дівчини в білому він прибув перед обідом.
Вигляд у Тіка був такий, що навіть собача не впізнало в ньому вчорашнього зловмисника. Але й Тік не розгубився, побачивши на ганку бабусю. Він заговорив своїм чарівливим голосом, що так пасував до його вбрання:
— Доброго дня, бабусю… Я хотів би сказати вам…
У малого слова застрягли в горлі. Бабуся плакала. Він хотів був тікати, але його поява, певне, справила враження, бо він почув слабенький, майже благальний голос:
— Заходь, заходь! Кого ти шукаєш?
Тік ступив на ганок, чемно поцілував бабусі руку і тільки після цього відповів:
— Дівчину в бі… тобто Лауру…
Почувши ім’я «Лаура», бабуся знов приклала хусточку до очей. Плакала вона щиро.
— Я втратила її… Вона пішла… втекла… Я знов залишилась сама… Я не зрозуміла її, а вона не зрозуміла мене.
У Тіка обірвалося серце. Але він не міг повірити в те, що чув на власні вуха.
— Моя сестра хотіла б… — спробував він.
— Вона пішла, — зітхнула бабуся. — Втекла… Залишила мені тільки записку…
Острах нитками прошив пустунове серце. А що, коли все, що він почув, правда?
— Наша родина ніби проклята… Ніхто й знати не хоче ніякого пристановища й відпочинку, всім давай тільки гори, та руїни, та диких звірів. Господи-боже мій!.. Вона ж іще дитина, а пішла сама… А я ж так хотіла, щоб і при мені була якась жива душа… Тому й тримала її весь час у хаті, біля себе…