Бабуся була занадто нещасною, щоб зрозуміти, кому вона виливає свою журбу. Ангельський вигляд малюка розчулив її. Вона розгорнула аркуш паперу й почала читати, тихо шепочучи, ніби сама до себе:
«Пробачте мені, бабусю… вірте мені… я не хотіла, щоб ми мучилися обоє… я йду до своїх гір, у свої замки… між свої високі колони… Все те мене кличе, бабусю, кличе… А я йду тому, що люблю вас…»
Ридання знову струснули стареньким висхлим тілом, а Тік тихесенько, без звуку пішов.
3
Вузеньким здичавілим міжгір’ям дерся вгору маленький поїзд-лісовоз. На непокритих платформах примостилися натомлені люди. Сиділи тут старі, спираючись на повні бесаги, молодиці з дітьми на руках, чоловіки з сокирами, веселі юнаки, підлітки з допитливими поглядами, а серед них і чорнява кирпатенька дівчина, одягнута в сукню, що напередодні була, очевидно, дуже біла. З багажу в дівчини тільки рюкзак, теж почорнілий від вагонної кіптяви. Дівчина мовчала… Ніхто не заважав їй дивитися на небо, де не було ані хмарини. Дівчина в білому шукала фортеці й замки, а їх могло подарувати тільки безхмарне й безмежне небо.
Горяни навколо неї були настільки звичні до тутешньої краси, що не звертали на неї найменшої уваги. Говорили всі — хто охоче, а хто з нехіттю.
— Ти в Смереки їдеш?
— Еге.
— До лісу тільки чи далі, до заводу?
— Буде видно. Де платять краще та де краще ставляться до людей. А більше мені й не треба.
— А ви чули? Ніби знов знайшли золото… Це вже місяців три-чотири тому, ще тільки крига скресла, то ніби один чоловік витяг неводом золоті монети.
— Таке! Дитячі байки… Ось я чув…
— А я тобі скажу, що тут золота багато, хлопче, багато щирого золота… Десь тут є скарб… Про це і в старовинних книжках пишеться…
— А скільки вам років, дідусю?
— А скільки б ви мені дали? Ну-ну, цікаво!
— Сімдесят, я сказав би, але боюся вас образити.
— Та облиште! Я ж не баба.
— Ну ще п’ять.
— Більше.
— Невже вісімдесят?
— І ще чотири.
— А з вигляду ви — ніби парубок. Мабуть, ще й дівчата задивляються на вас.
— А в нашому селі є один дідок, Костаке Дзига його прозивають, то бачили б ви, як він бігає за курми! А йому ж уже вісім після сотні.
— А ви з якого села?
— Я? З Тартаків. А Дзига може вам розказати, скільки він вистраждав через те золото. Бо він усеньке життя прожив тут, у цих краях. Лісникував. І ночі не було, щоб хтось не навідувався туди, вгору, до Фортечки. Цілісіньку ніч ліс гув од їхнього стукоту. А що він міг зробити? Вони б його порубали на шматки.
— І знайшли що-небудь?
— Дзига каже, що таємницю скарбу ніхто не може знати. Тільки коли бог захоче, то кине щось у весняні води. А люди… вони тоді щось знайдуть. Люди зруйнували стіни, потрощили прикраси… Дехто й натрапляв на щось. Оце вже років п’ять-шість тому поніс один чоловік до міста, аж до Бухареста, кілька витребеньок, здав у музей. Не знаю вже, скільки тисяч леїв дали йому за них… І відтоді знову сюди плавом попливли злодії.
— Дивіться пильно, може, й зараз їх побачите.
— Та їх і справді тут, наче зайців восени. Торік піймали цілу банду розбійників, душ четверо, — вони никали по селах і навіть людей перестрівали. Їх суворо покарали. А я кажу, що таких треба вішати при всьому народі. І так треба чинити з усіма злодіями. Ти думаєш, коли тебе перестрінуть, то помилують?
— А мені, дідусю, здається, що в цих балачках чимало небилиць наплетено…
— Не віриш старому? Ну, нехай би жінки теревенили… Та ти спитай навіть дитину…
Кожен вів про своє. А дівчина ні на мить не розлучалася зі своїми фортецями, замками, мріями та голубим небом. Вона й слова не чула із тих страшних розмов, які точилися довкола неї, певна, що все незабаром переміниться.
4
На землю спадала вечірня прохолода. За Дановою хатою, під тим самим гіллястим горіхом, хоч нікому й не потрібен був його затінок, мовчки сиділи троє черешняків: Тік, Дан, Марія. Після стількох непередбачених подій усі троє були неспроможні придумати щось путнє. Урсу, не сказавши нікому й слова, узяв намет на плечі й подався десь у поле; Лучія не хотіла виходити з дому і навіть гадки не мала комусь щось пояснювати, а дівчина в білому зникла невідомо куди.
Найдужче сумував Тік. І хвилювався не знати як. Та й було чого — адже спочатку він так погано подумав про високу бабусю в окулярах, а оце щойно залишив її в сльозах на ганку. І ще одне: пішов Урсу, не сказавши йому ні слова, а це вже було щось зовсім неймовірне й дуже болюче. Тік відчував, що він — свідок якихось незвичайних подій, які проясняться не так-то й швидко. Одначе йому не подобалося стояти пеньочком, бо спокою не давала настирлива думка: «Треба шукати дівчину в білому». Але хто його сприйме всерйоз? Марія? Марія тільки жалкувала, що не подружила з розумною дівчиною, гідною товариства черешняків. Вона не знала, хто така ця дівчина, і в глибині душі не дуже вірила листові, якого Тік запам’ятав дослівно… Дан? Дан одразу визначив, що це ще одна витівка дівчини в білому.