Лише трохи згодом, коли Марія ворухнула рукою вві сні, Цомбі згадав про своє завдання. Під страхом найчорніших передчуттів собака видав щось схоже на гавкіт, однак Марія не тільки не встала, але й послала вслід за ним капця та кілька слів, серед яких «поганюща шавка» найдужче образили Цомбі.
Проте, підозрюючи, хто це міг так брутально і так рано розбудити її, Марія швидко одяглася й сердито пішла шукати Тіка. Братик стрів її з найяснішим і найневиннішим личеньком, чого вона не бачила вже кілька тижнів підряд, а це ще дужче розлютило Марію.
— Як тобі не соромно! Коли я впіймаю ту шавку, то відрубаю хвоста й почеплю тобі на спину.
Маріїне зухвальство було занадто велике, щоб Тік дотримав обіцянки помиритися з сестрою.
Тому хлопець обізвався до Цомбі тепліше, ніж будь-коли:
— Була колись сестра у мене… Та дуже швидко вхопив її чортяка!.. Ходімо, Цомбі!
— Боягуз!
— Сорока!
— Стереотип!
— Бурбалабанда!
— Що-що ти сказав?
— А ти що хотіла? Ти ж назвала мене стереотипом! Я теж маю право сказати тобі все, що мені збреде в голову. Ходімо, Цомбі!
Так сталося, що, лише повернувшись до кімнати, Марія згадала про прикопану розсаду. А знадвору долинув розлючений братиків голос:
— Хоч би згадала про розсаду! Я так намучився…
Цомбі аж нетямився з радості, що йому не перепало. Але він так розвеселився, що Тік мусив дати йому прочуханки.
2
«Операція Урсу», за яку взявся Дан, теж виявилася не з легких. Передусім, Урсу не було вдома. І тоді Дан вирушив у поля шукати того, хто захворів на відлюдькуватість. Буває, іноді засунеш папірець, навіть записку в якусь книжку і забудеш, де саме поклав її. А коли треба, починаєш шукати. Береш з полиці книжку за книжкою, перегортаєш сторінку за сторінкою і врешті таки знаходиш її в першому томі, коли почав шукати з останнього, і в останньому, коли почав шукати від першого. Або знайдеш її в кишені. Щось подібне сталося й з Даном. Він шукав Урсу в усіх балках, яких тьма-тьмуща довкола міста, пройшов по болотах, надокучив людям своїми розпитами, а коли, зрештою, повернувся додому, стомлений, брудний, вкрай виснажений, то побачив Урсу в своєму садку, під тим самим крислатим горіхом. У Дана камінь скотився з душі.
— Ти давно мене чекаєш? — спитав він через силу.
— Зранку. Щопівгодини думав: «Через півгодини він неодмінно буде». І ти таки прийшов. Але скільки тих півгодин минуло, я вже й лік утратив. А де ж ти був?
— Тебе шукав.
— Де ти мене шукав?
— Краще спитай, де я тебе не шукав! Тільки тут і не шукав. І по всьому місту, і за містом, скрізь…
— І задля чого ти так трудився? — з острахом спитав Урсу.
— А ти мене навіщо чекав стільки часу?
Обидва замовкли… Урсу зрозумів, що мовчанка стає вже нестерпною:
— Віктор писав? Коли він повертається?
— А ти бачив Лучію?
Здоровань відчув, що червоніє до кінчиків вух:
— А чому ти мене про це питаєш?
— Бо вона тебе шукає! — збрехав Дан.
Урсу ніби прокинувся від важкого сну. Схопив Дана за плече і стиснув з такою силою, що бідолашний брехунець відчув себе приреченим на вічну пекельну муку.
— Вона мене шукала? Так? Це правда?
— Не шукала вона тебе! — отямився нарешті Дан. — Але що це сталося між вами? Ви збожеволіли обоє! Ніби з мене мало сварок між Тіком та його сестрою! Сьогодні вони, замість помиритися, ще дужче погризлись. Але лихо не без добра — вони хоч сваряться, як люди… Не так, як ви… А ви ж кинулися в різні боки і не дивитеся ні вправо, ні вліво… Коли ти зараз же не підеш до Лучії…
Але саме цієї миті з-за рогу з’явилася Марія з… Лучією. Несподівана поява Лучії приголомшила Дана. Здоровань одійшов од Дана і щодуху припустив до паркану. Дан приклав долоню до рота, ніби щоб стримати несамовитий крик. Урсу перестрибнув через паркан, ні до чого не торкнувшись. Дан подався за ним і спробував усе залагодити миром:
— Досить, Урсу! Ти виграв заклад. Перестрибнув через паркан і не зачепився.
Паркан був заввишки з Дана. Але за Урсу тільки смуга лягла.
Лучія теж відреагувала належним чином: уздрівши Урсу, вона й собі подолала, тільки, звісно, не з такою спритністю, першу ж перешкоду й за ворітьми зіткнулася віч-на-віч із Урсу, що саме вибігав з-за паркану. Обоє зупинилися, ніби вкопані. Лучія нарешті погамувала хвилювання і з відчаєм приреченої сказала:
— І врешті-решт, що сталося? Будь ласка!
І вона там-таки поцілувала Урсу.
На щастя, цю сцену бачив лише один глядач — Тік. Але пустун сором’язливо відвернувся й задивився кудись угору. Він саме йшов до Дана й мимоволі став свідком першого поцілунку Лучії. Серце його стислося, а думки зграєю полетіли до чорнявої дівчини з кирпатим носиком, одягненої в білу-білу сукню.