Дівчина неквапом обійшла двір, оточений скелями. Пустельність і холод стомлювали її, лякали й ніби заганяли всередину — до тієї в’язниці, що без неба. Але треба роздивитися все… Хто зна… На гребені стіни, що просто перед нею, видно кілька отворів, схожих на бійниці. Та як дістатися туди, на десятиметрову висоту? На стіні ліворуч помітила кілька заглибин, ніби підпічки, там-таки, під стіною, джерело, наче опоряджене людською рукою. Кришталева холодна вода підбадьорила її, розвіяла сум і прогнала страх. Полонянка знову глянула на стіну з бійницями. Раптом їй сяйнув здогад. Якщо ті отвори на гребені справді бійниці, то мусить бути й шлях до них!
Гнана хвилюванням і нетерпінням, вона подалася до стіни й почала оглядати її сантиметр за сантиметром.
І справді знайшла під стіною ледь помітну заглибину. Але дуже вузька заглибника геть заросла мохом. Дівчина встромила руку якомога глибше в зелений оксамит, аж поки наткнулася, на якусь перешкоду. Витягла мох, і заглибина перетворилася на круглий отвір, куди легко можна просунути руку чи ногу. Вона гарячково продовжувала пошуки. Стіна всіяна зеленим мохом, одні кущики більші, інші менші, ці ніби влипли в стіну, ті скидаються на нарости. А може, всі вони ростуть у заглибинах, зроблених рукою людини? Полонянка пильно придивилася до тих кущиків, упорядкувала згідно з планом, що виник у голові, і раптом усе набуло іншого значення. Плетиво моху — то не що інше, як приступки, видовбані в камінні, подвійні приступки — для рук і ніг. Не вагаючись, вона почала підніматися по стіні. Бажання якомога швидше дістатися на гребінь, до бійниць перемогло страх і додало сміливості. Що вище дівчина піднімалася, то ширші ставали приступки для ніг, а для рук з’явилися металеві кільця. Підніматися, тримаючись за кільця руками, — це ж заіграшки. Ще східець… ще один… останній!
Полонянка щасливо вийшла якраз у великий отвір посеред гребеня. Це й справді бійниця. З неї видно далеко навкруг Фортечки. Від одного погляду вниз дівчині стало млосно, аж у голові запаморочилося. Там чигала огидна, жахлива прірва. Неймовірно, щоб якась жива душа зважилася піднятися чи спуститися цим боком. Дівчина подолала запаморочення і довго-довго вдивлялася в дикий краєвид Фортечки. Постояла часину із заплющеними очима, помріяла, а тоді обережно почала спускатися. Коли опинилася внизу, взяла кота на руки й, погладжуючи його, обізвалася:
— Нема більше ніякої ради, любий Філіппе! Мусимо залишатися розумними невільниками. А як було б чудово, коли б нам пощастило звільнитися!
Філіппе так сумно глянув на неї, що в дівчини серце закам’яніло. Мовила заспокійливо:
— Не впадай у відчай, дурненький, бо втекти ми все одно втечемо. Радій, що з нами не скоїлося чогось гіршого. Ось побачиш, ми скоро будемо на волі…
І замовкла. Тільки пальці занурювалися в м’якеньке хутро. Вихор думок охопив дівчину, але швидко вгамувався. Їй стало дуже сумно. Принесла зошита, олівця, присіла на камінь і спробувала накреслити план замку. Її ще з першого погляду вразила довершена симетрія мармурової кімнати. Творець замку був, мабуть, одержимий законами симетрії. Кожна стіна квадратна і водночас являє собою суму певних квадратів, двері й колона розташовані в кімнаті теж симетрично. Дівчина в білому обчислила, що довжина сторони основного квадрата буде приблизно один метр. І використала цю умовність у своєму плані, хоч добре знала, що тоді, коли будовано палац, метричної системи ще не існувало. Архітектор у своєму задумі виходив з основного квадрата і переходив до квадратів більших, а ті утворювали куби, один із них — її кімната. Цілком можливо, що весь замок має форму велетенського куба з чотирьох приміщень, розділених двома коридорами у формі хреста. І вона намалювала на папері план палацу, надавши деталей своєї кімнати іншим трьом приміщенням. На малюнку план замку видався їй навдивовижу простим. Чотири кімнати, хрещатий коридор.
— Філіппе! — закричала вона несамовито. — Філіппе! Ти знаєш, де ми? Дурненький ти! Аби ти знав!.. Це мій замок! Мій замок, Філіппе! Я давно вже мрію про нього… Я була всього один лиш раз у ньому… але то був сон… А потім ще раз… коли писала про нього на літературному конкурсі…
Дівчину в білому ніби охопив якийсь шал. Очі її виблискували.
— Це мій замок, Філіппе! — шепотіла вона. — Замок моїх снів. Я одягла найкращу свою сукню, щоб прийняти його запрошення…