Дівчина раптом замовкла й розкрила зошита. У своєму захваті, та ще розмовляючи з котом, вона не помітила чоловіка із шрамом. Чоловік дивився на неї крізь отвір у металевих дверях, і на його обличчі був якийсь дивний вираз. Коли полонянка почала писати, він тихо причинив двері.
Дівчина в білому писала, писала… У ногах її монотонно муркотів кіт.
2
У сусідній кімнаті замку, котра, мов дві краплі води, була схожа на кімнату дівчини в білому, чоловік із шрамом допомагав сухорлявому довгорукому чоловікові виконувати якусь дуже дивну роботу. Обидва стояли на високих дерев’яних козлах і ретельно обстукували мармурові плити обмотаним у ганчір’я молотком. Після певної кількості ударів вони зупинялися, щоб перекинутися кількома словами.
— Нема нічого… Ніякої порожнини…
— І в мене нічого…
— Це місце з червоним хрестиком.
— Все одно. Треба обстукати кожну плиту.
І вони знову починали стукотіти. Обидва обстежували одну стіну. Але все марно. Стомлені й злі, вони спустилися по благеньких сходах.
— Це може бути, щоб ми не знайшли! — сказав чоловік із шрамом. — Треба ще раз перевірити ніші.
Він зупинився перед нішею, засунув пальці в заглибину й, легенько натиснувши, відчинив потайні дверцята. У вузенькому отворі, обличкованому мармуром, стояла невеличка глиняна ваза. Він висипав уміст вази на білу плиту ніші. Звук, що розкотився по кімнаті, — пронизливий, металевий, гострий, — видався обом їм приємнішим за все на світі. По мармуру розсипалися жовті монети.
— Золото, золото, щире золото! Маєток… багатство, — зашепотів сухорлявий.
Чоловік із шрамом перепинив його:
— Монети все одно поки що залишимо тут. Це найкраща схованка. Обстежимо й другу нішу… хоч уже раз шукали… Де ж воно може бути заховане?
Його вічно похмуре обличчя проясніло.
— Почекай! А може…
Спільник обернувся й здивовано глянув на нього. Чоловік із шрамом зупинився біля залишеної ніші, знову відчинив потайні дверцята, витяг вазу з монетами. Пильно обдивився голі стіни. Потім повільно дістав з кишені молоток і почав обстукувати стінки. Почувся глибокий звук, бічні стіни відповіли тим самим, унизу теж.
— Тут, тут! — сказав він.
І несміливо стукнув, а може, й не стукав, бо молоточок тремтів у руках. Сухорлявий (очі ледь не вискочать з орбіт) кинувся до нього:
— Порожнина? Невже?..
Пальці ватажка шукали край. Верхня плита відчинилася, наче люк. Він засунув руку по лікоть і тремтячими пальцями витяг глиняну вазу. Знову поліз рукою і дістав ще одну вазу. Втретє не знайшов нічого. Перекинули вази на мармурові плити ніби лише для того, щоб почути дзвін монет.
— Теж двадцять?
— Так.
— Отже, разом шістдесят.
Обидва нахилилися над знайденим скарбом, брали в руки по кілька монет; чоловік із шрамом роздивлявся кожну по черзі, приплющивши очі, сухорлявий пробував на зуб.
— Вони? Їй-богу, вони!
— А може… — але сухорлявий не встиг докінчити фразу. У глибині кімнати відчинилися потайні двері, і зайшов чоловік із очима борсука.
— То ви вже знайшли щось?.. Я бачив чабана, він піднімається сюди.
Чоловік із шрамом раптово обернувся:
— Він іде з села?
— Так! Хоч учора сказав, що йде в протилежний бік…
— Залишайся тут! — звелів чоловік із шрамом прибулому. — Ми знайшли ще дві вази з монетами…
Тоді покликав із собою худорлявого, й вони разом вийшли з мармурового приміщення.
Ледве за тими двома зачинилися двері, як чоловік з очима борсука кинувся до ніші. Монети валялися по всій ніші. Він уголос перерахував їх. «Шістдесят». Розділив на три купки по двадцять штук і задоволено потер рукою підборіддя. Довго дивився на глиняні вази, обмацав їх, потрусив, потім відніс в один куток кімнати. Повернувся до ніші з золотом. Йому ніби не сподобалося, як розділені монети. Узяв кілька штук, неквапом обмацав їх, погладив. Його очі горіли приском. Потім поклав на місце… Але не всі. В руках у нього залишилася одна монета. Він поклав її до кишені, вдоволено кашлянув. Потім вийшов із приміщення через металеві двері. Упевнено пройшов коридором, не присвічуючи собі ліхтариком. Перш ніж вийти через замаскований отвір у руїнах, сторожко виткнув голову. Пильно подивився навсібіч. І лише переконавшись, що його не бачить ніяке чуже око, вийшов із замку. Певний час ішов у лабіринті скель та поворотів, які й вивели його на галявину. Його друзі сиділи з чабаном на могилці і розмовляли.
Вівчар збирався йти. Він уже закинув гирлигу на плече, а бесаги за спину. Чоловік із шрамом сказав: