— Дивіться, будете повертатися, неодмінно зайдіть сюди. Гаразд? У всякому разі…
— Буде видно, бо я повертатимусь не раніше, ніж днів через десять… Щасливо залишатися!
— Щасливої дороги!
Одночасно з вівчарем пішли й ті троє. Але вони не квапилися. Той, що з очима борсука, спитав:
— Що він казав?
— У нього ніби не всі вдома… — охарактеризував чабана чоловік із шрамом. — Але я думаю, ми з ним дійдемо згоди.
— Мені він здається хитрим, — втрутився сухорлявий. — Навряд чи він здатен утнути якусь дурницю…
— Ще монети є? — перемінив розмову той, що із очима борсука. — Перейдемо до іншої кімнати, чи?…
— Не треба квапитися, — порадив ватажок. — Поки не перешукаємо десять разів на кожному місці, нікуди не підемо.
Інші мовчки погодилися. Ватажок, здається, користувався серед них повагою. Вони йому ніколи не перечили. Чоловік із очима борсука зрозумів даний йому мовчки сигнал, повернувся й пішов до могили. По якімсь часі сухорлявий спитав:
— А що робити з дівчиною?
— Поки що вона в безпеці. Борош опікується нею.
— Я теж так казав, — погодився сухорлявий. — 3 Борошем їй нічого не загрожує.
— Пастуха ще видно? — спитав ватаг, коли повернувся той, що з очима борсука.
Розвідник ще раз кинув поглядом у долину і впевнено сказав:
— Принаймні він нас не бачить.
— Тоді заходьмо! — звелів чоловік із шрамом.
І всі троє безшумно зникли всередині гори.
3
Дівчина в білому збуджено перечитала вголос сторінки, які заповнила своїм красивим округлим почерком. Біля її ніг лежав, задерикувато повернувши до неї голову, Філіппе, ніби слухав листа, що зобов’язував його в цей гіркий час бути розумним і несвідомо мурчати в своєму кутку. Котяра не зрозумів нічогісінько з того, що почув, але його вдавана зацікавленість була авторці приємна.
«Любі черешняки! — починався лист. — Я тепер така щаслива, що хотіла б, аби й ви забули всі наші обопільні непорозуміння та прикрощі. Воліла б я про них не думати. Не згадуйте й ви. Я так прагнула познайомитися з вами першого ж дня, але, вибачте мені, сьогодні я не можу сказати нічого поганого ні про кого, не хочу нікого ображати.
Сьогодні, за кілька хвилин перед тим, як почати писати листа, я відкрила замок. Він снився мені, я його шукала ось уже десять років, — той замок, що збагатив мене, зачарував моє дитинство. „Замок двох хрестів…“ Я хотіла розказати вам про нього, покликати вас до себе, щоб ми відкрили його разом, пройшли по його залах, одягнених у білий мармур, щоб ми обійшли його разом і разом відкрили всі його таємниці та багатства, щоб ми стали на деякий час його господарями — гордими й веселими.
Клянусь вам, я ніколи напевно не знала, що він існує. Навіть тепер, коли ступаю по його мармурових плитах, коли торкаюся власними руками його холодних і сліпучих стін, коли знаю потаємні входи й милуюся його суворою симетричною красою, мене знов охоплює страх — чи це не сон знову? Замок безлюдний і мовчазний, ніби віками чекає ваших голосів і ваших кроків.
Ви ніколи не чули про нього? Це — Замок двох хрестів у Фортеці Орлів… Це саме про нього, не називаючи його, згадують багато документів! Згадайте старовинні грамоти, у них пишеться про місця, куди тікали князівські родини в часи борні з ворогами, про місця, де князі ховали свої багатства в часи поневірянь. Проте ніде в документах не згадуються назви старовинних фортець. І тільки один-єдиний раз давній літописець назвав Фортецю Орлів та Замок двох хрестів, але той документ загубився, і залишилася тільки згадка про нього в інших літописців. Люди перетворили ті згадки на легенду, а сама легенда пережила віки.
Чула і я ту легенду, іноді сумнівалася в її правдивості, але мрія про замок ніколи не покидала мене. Може, саме ця впертість, ця віра й привела мене сюди, принесла в ці дикі й сумні місця, де приховується вхід Ідо замку. І хоч я полонянка тут, хоч я замкнена в одному крилі й не маю надії на порятунок, хоч нема поруч зі мною нікого, крім однієї живої істоти, мовчазної і дуже спокійної істоти — кота Філіппе, усе-таки я щаслива, що прибула у володіння моїх мрій. Єдине завдає мені великого смутку — те, що нема тут вас.
Я запрошую вас усіх до свого замку, щоб могли ми разом тішитися його красою та багатствами, щоб ви мене визволили з мого суму, а надто із самотності, від якої блякнуть усі мої радощі.
Я зроблю все, щоб цей лист дійшов до вашого міста, потрапив вам до рук. Живу з надією, з вірою, з упевненістю, що ви прийдете. Тому й кажу вам нетерпляче: „До побачення“.