— А мармур? — наважився Тік.
— Якийсь вапняк! — уточнила Лучія. — Він справді красивий, але до завтра я теж могла знайти такий…
— А коли все-таки це правда? — вибухнула Марія. — Ось подумайте!
— А тобі не здається, що вона хоче покепкувати з нас? — стояла на своєму Лучія. — Мій замок… Мої колони…
— Саме це й наштовхує мене на деякі думки, — перепинив її Дан. — Але на протилежні від твоїх припущень. Аби вона хотіла покепкувати з нас, то могла б придумати щось серйозніше, загадковіше, бо дівчина, треба сказати, здатна на це…
— А ти таки правду кажеш! — підтримала його Марія.
Але Лучія не здавалася:
— Ви ніби маленькі діти! Розсудіть серйозніше! Замок двох хрестів… Фортеця Орлів… Добре придумано. Це ті назви, які повинні зачепити нас. Є ще й легенда… Дівчина зовсім не дурна…
Марія щось болісно пригадувала… Раптом вона приклала руки до обличчя і здушеним голосом вигукнула:
— А-а! Лучіє! Хлопці! Я знаю її!.. Як я могла бути такою дурною й такою злющою! Я все пригадала, все! Але клянуся, я ніколи не бачила її… Замок двох хрестів… Це вона! Вона! Лаура! Якою ж дурною була я!
Усі витріщили очі на Марію, бо нічого не зрозуміли з її слів.
— Я собі цього ніколи не прощу. І як я не здогадалася одразу, коли вона мені сказала?.. Бідолаха! Звісно, вона перелякалася й була захоплена зненацька. Знаєте, що вона сказала? «Але ж ми ніколи не були знайомі…» Саме це і я кажу тепер. Бо ми й справді ніколи не були знайомі.
— Та кажи вже до ладу! Хто вона? Що вона? — крикнула Лучія.
Марія нарешті отямилася. Вона глибоко вдихнула кілька разів і тільки тоді заговорила.
— Ми зустрілися, тобто не зустрілися, а були на одному літературному конкурсі в Бухаресті. Я дуже хвилювалася. Особливо тоді, коли оголошували результати і видавали премії. Нічого не бачила й не чула. І якби не та надзвичайна подія, то й сьогодні б нічого не знала про Лауру… Коли назвали ім’я дівчини, якій присуджено другу премію, ніхто не вийшов до жюрі. Це схвилювало всю залу, а мене отямило й заінтригувало. Ту фразу без початку, мабуть, повторювали кілька разів, бо я її запам’ятала слово в слово: «…Лаура, за винятково цікавий літературний твір „Замок двох хрестів“, який за оригінальність теми і стиль викладу безсумнівно заслуговує на першу премію, але, на жаль, робота подана незакінченою…» Тепер я пригадала все. Ніхто не вийшов до жюрі. Чийсь голос, мабуть, її подруги, пролунав у принишклій залі: «Вона хворіла менінгітом. Всього лише кілька днів тому вийшла з лікарні, мабуть, їй стало погано…» І як я могла забути все? Адже я — саме та, хто несправедливо забрав у неї премію. Це вона… Лаура… Замок двох хрестів…
Маріїна розповідь вразила всіх.
Навіть Лучія вгамувала свою пристрасть заперечувати:
— І ти віриш, що все оце, написане нею, — правда? — спитала вона ласкаво. — Не знаю чому, але в мене таке враження, ніби лист скидається на літературний твір. Може, тому, що вона торік писала твір…
— Ти помиляєшся, Лучіє! — втрутився Дан. — У листі нема нічого перейнятого чи списаного з художніх творів. Лист схожий на сповідь, на виверження…
— Їй-право, Лучіє, — вихопився Тік, запримітивши велику небезпеку, — а якби ти опинилася на її місці, то хіба тобі не боліло б, знаючи, що твої друзі влаштували суперечку, замість іти на допомогу?
— Я? — здивувалася Лучія. — Якби я опинилася на її місці? Навіщо? Мені не подобається бігати десь по полях… Що я там знайду?
Урсу теж хотів докинути слово, але побоювався розсердити Лучію, Тіка чи Марію, бо в душі підтримував Тіка, а розум його визнавав докази Лучії.
— А я пропоную не квапитися з необдуманими висновками, — сказав Дан і відчув на собі благальний погляд Тіка. — Давайте все обмізкуємо…
— Гаразд, але ж вона ув’язнена там, — засмутився пустун.
— А я в це, Тіку, не вірю. Може, вона й забрела в якісь руїни, хто зна, може, навіть знайшла якийсь замок, але вся оця баєчка з полоном і з Філіппе звучить трохи… як би тобі сказати?.. по-літературному…
— Ось бачиш, ти навіть не можеш заперечити! — накинувся Тік. — Чому це не може бути правдою? Хіба ми не потрапляли в різні історії?.. Ти ніби забула…
— І все-таки не поспішаймо з висновками… Може бути, що…
Та не встиг Дан закінчити свою багатообіцяючу фразу, як Лучія, вже наполовину переконана в правдивості написаного, раптом рішуче вигукнула:
— Це неможливо! Усе вигадка! Фортеця Орлів!.. Замок двох хрестів!.. Коли вона там, коли вона справді ув’язнена і хоче, щоб ми її визволили, то хай би хоч сказала, де нам її шукати!