Відкриття Лучії було громом з ясного неба. Єдиний, хто не відчував ніяких сумнівів і страху, був Тік. Але інші почали відступати — ніхто не міг вистояти проти сумнівів.
— Коли повертається Віктор? — спитав малий, хапаючись за останню рятівну соломинку.
— Під кінець тижня, — відповіла Лучія.
— Чому?.. Тобто я хотів сказати… — геть заплутався малий. — А може, дівчина забула?
— Може, й так, Тіку, але, бачиш, Лучія теж слушно каже… Уяви собі, ти одержуєш телеграму: «Тіку, визволяй мене. Помпіліка». Що б ти робив, не знаючи, звідки вона надійшла?
— Спершу подумав би — їй загрожує така небезпека, що вона забула написати адресу… А втім, то ж дуже просто — глянути, звідки відправлена телеграма! — швидко відповів Тік.
Відповідь найменшого черешняка справила таке враження, як і відкриття Лучії. На превеликий подив усіх, Лучія похвалила його:
— Досить логічно, Тіку! Ми всі певною мірою вплутані в це, і правда з нами. Звідки надійшло послання?
— Його хтось приніс із Вултурештів, — відповів Дан. — Але батько від нього нічогісінько не дізнався.
— Треба знайти поштаря! — запропонувала Лучія. — Якщо навіть послання перейшло через кілька рук, не так уже й важко дізнатися про першого. І тоді вся загадка швидко з’ясується. Тік заслуговує, друзі мої, на найбільшу похвалу. Хто піде на пошуки? Один чи двоє…
Один чи двоє? Вони всі згодні, але найкращими визнані Тік і Дан… та Урсу, який не схотів залишати друзів.
— Та не забувайте найсуттєвішого! — напучувала Лучія. — Нам потрібен перший, найголовніший.
Тік зверхньо усміхнувся до неї:
— Коли послання перейшло навіть через троє чи четверо рук, то протягом дня, щонайбільше двох днів ми знайдемо того, хто його взяв перший.
Але хто з них міг бодай здогадатися, що так багато людей несло послання? Вівчар передав його лісорубові, від лісоруба воно перейшло до старого селянина з роздвоєною губою, від нього до вчителя, що поспішав на весілля, від учителя до чоловіка, який переплутав суботу й неділю, від цього пияка до селянина в високій шапці, далі до повитухи, до перекупки, до попа, до поштаря; а ще побувало воно в руках парубка з велосипедом, у лайливого шофера, в древнього діда, в секретаря примарії в Вултурештах і нарешті опинилося в руках у селянина, котрий приніс його до перукарні! Хто з черешняків міг знати це все?
В дорогу вирішили рушати наступного дня вранці. Усі троє хлопців домовилися зустрітися по обіді в Урсу, щоб підготуватися та уточнити план пошуків.
3
Тік прийшов до Урсу раніше від Дана. Крем’язень лежав на траві й читав винятково цікавий пригодницький роман. Він саме дійшов до того місця, коли головний герой — людина надзвичайної сили — озброєний самим ножем, бився з ведмедем-грізлі. Малий пригнічено опустився на траву біля читача. Урсу, хоч йому й не хотілося відриватися від захопливого читання, побачивши жалібне обличчя пустуна, закрив книжку й спитав:
— Що з тобою, Тіку?
— Ти вважаєш, Урсу, що ми легко знайдемо людину, котра перша взяла листа?
— Боїшся, що не подолаєш дороги?
— Не про це мова. А коли його знайшов хтось випадково?
— Але ж десь той хтось мусив знайти! Тоді ми вже подумаємо, як лист потрапив туди. Може, його кинули звідкись, а це означатиме, що замок недалеко. Якщо він є, той замок… Бо, правду кажучи, Тіку, вся історія з замком мені здається вигаданою… Але це між нами.
— Бачиш, Урсу, ви занадто ускладнюєте все. Така й моя мати. Коли кажу їй, що я накрутив вуха одному шалапутові, бо той бив сестру, щоб вона не кричала, а дівчинка ж кричить, бо він їй дав ляпаса, мама дивиться на мене з-під брів і всім своїм виглядом показує, що не вірить мені. Та коли скажу, що відлупцював того шалапута, бо він пожбурив у мене камінцем, то вона вірить. Їй це здається цілком природним, хоч насправді я другий раз збрехав. А ти можеш собі уявити того шибеника, котрий осмілився б кинути в мене камінцем!
— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Дан, який нечутно підійшов до них. — Не дуже сходиться в…
— Наче треба, щоб неодмінно все сходилося!.. Чому ви вважаєте, що вона хоче вас обманути, приславши саме такого листа? Якби дівчина хотіла покепкувати з нас, то покликала б у якесь певне місце, а там би й сміялася так, що і ми б її почули!
— Але саме так думає й Лучія, дурнику, — пустив шпильку Дан. — Я заходив до неї, вона дуже стривожена. Дійшла висновку, ніби відсутність адреси свідчить наполовину якраз за те, що розповідь у листі — правдива. Вона виробила теорію рівноваги…