— Дане! — гукнув Урсу. — Я все-таки вважаю, що було б непогано намалювати план фортеці. Принаймні побачимо, який вона мала вигляд років триста-чотириста тому. Тобі це не важко?
— Чому важко? Мені здається, що вона мала форму трапеції, за основу якої правив горб. А ти як вважаєш, Урсу?
— Трапеції, кажеш? А в мене така думка, що це був швидше трикутник, і спирався він на горб.
— Трикутник? — здивувався Дан. — А велика передня стіна?
— Вона могла не належати до власне самої фортеці. Це — щось на зразок віяла, яке півколом оточувало фортецю, це винесений наперед вал, щоб захищати її.
— Ти гадаєш, вона впиралася в горб? Тоді виходить, що це місце, яке ми називаємо фортецею, тобто місце, де ми зараз стоїмо, не що інше, як вежа. Але хто бачив вежу у формі трикутника?
— Так чи так, а я певен, що мур не сполучається з руїнами, де ми стоїмо, — відповів Урсу. — І цілком можливо, що ці руїни — залишки не фортеці, а самого замку.
— А чому ти так думаєш? — поцікавився Тік.
— Бо дуже велика відмінність між передньою стіною і стінами, де ми стоїмо. Я звернув увагу на кілька каменів і цеглин від передньої стіни, та ви їх теж бачили…
— Справді, — пригадав Дан, — але я все одно не розумію…
— Вони з іншого матеріалу. На мою думку, цим пояснюється, чому саме цю стіну використали, наче справжню каменярню, і не залишили від неї нічого. Вона зроблена з добротнішого, міцнішого матеріалу.
— І які ж висновки з цього? — спитав Дан.
— Аби ж то я знав! Я не фахівець із будівельних матеріалів, тільки й того, що два роки тому влітку був за підручного в муляра. І дещо від нього перейняв… Може, передня стіна просто старша…
— А я думав якраз навпаки! — здивувався Тік.
— Може, й так, хоча, коли гарненько подумати…
— А я вважаю, що твоя правда! — втрутився Дан. — Коли передня стіна — висунутий наперед оборонний мур, що мав відбивати всі напади, то й зроблений він мав бути з міцнішого матеріалу, ніж той, з якого побудовані приміщення й вежі всередині.
— Про це думав і я, — відповів Урсу. — Саме тому, Тіку, мені й здавалося, що перед нами руїни замку-фортеці.
— Це не так! — гаряче запротестував Тік. — Як-то ця трухлявина може бути замком?! Та ще й яким замком! Я не вірю!
— Почекай, Тіку, не гарячкуй! — спинив його Дан. — Чому ти думаєш, що тут неодмінно мав би бути Замок двох хрестів?.. Правда, багато дечого співпадає… І назва, і, може, навіть архітектура…
— А чому історики не знайшли нічого? — спитав Урсу. — Вони ж напевне дійшли якогось висновку. Але якого саме?
— Про це всі знають, — відповів Дан. — Оскільки Фортецю Орлів і Замок двох хрестів досі не відкрили, це означає, що й тут їх не знайдено.
— А все-таки було б непогано спробувати обстежити підземелля, — запропонував Урсу. — Ми не можемо залишити необстеженими ці місця. Ти як думаєш, Тіку?
Тік був згоден. Дан теж. Обидва, ніби мимохіть, спустилися слідом за Урсу в отвір, який видавався і більшим, і цікавішим. І справді, ледве встигли вони пройти кілька метрів по м’якій замуленій землі, як відчули під ногами тверде, ніби камінь. Усі троє дослідників засвітили ліхтарики. Перед ними був обличкований камінням підземний хід. Це відкриття здалося їм важливим. Вони обережно почали просуватися вперед, присвічуючи ліхтариками. Ліворуч і праворуч підземного коридора побачили два темні отвори. При світлі ліхтариків вони мали вигляд полишених приміщень.
Хлопці обстежили по черзі всі стіни, підлогу, стелю, але не знайшли ніякого ходу сполучення — ні відкритого, ні потайного. Вони хотіли вже повертатися назад, коли Дан раптом сказав з притиском:
— Але ж ми не обстежили стелі!..
У правобічному приміщенні в кутку стелі вони відкрили квадратний отвір. Черешняки здивовано переглянулися. Це було вже цікаво. Тікові навіть привидівся білий мармур загадкового приміщення, а всередині, там, у довгій білій-білій сукні… Він попросив дозволу в Урсу першим залізти в той горішній квадратний люк…