3
Дівчину в білому перевели назад у те приміщення, де вона вперше познайомилася з замком. Тиша і вічний полиск мармуру знову запанували в приміщенні після напружених днів пошуку, стукоту й гармидеру. Троє шукачів не знайшли нічого в кімнаті полонянки і пішли шукати далі.
Полонянка тікала разом із Філіппе у великий внутрішній двір. Нові почуття заволоділи її душею. Вранці вона знайшла поблизу потайних дверцят шматок паперу, в який хтось загорнув велику золоту монету. Дівчина ще раз оглянула монету при денному світлі. Це була старовинна римська монета. Вона так добре збереглася, що, здавалося, ніби її випустили зовсім недавно. Скільки кілограмів золота варта вона сьогодні? З обох боків монети викарбувано профіль якогось римського імператора. Дівчина здригнулася, прочитавши ім’я… Калігула… Деспот, жорстокий імператор… він надав звання консула своєму коневі! Отже, цій монеті щонайменше двадцять століть…
Дівчина в білому розгорнула папір, у який була загорнута монета, і з подивом прочитала: «Не бійся! Ти не самотня! Прийми цю монету на знак дружби. Не загуби. Твій друг». Хто ж то такий? Що він хотів сказати цим «Ти не самотня»? Чому дав таку цінну монету «на знак дружби»?
На жаль, в одному вона цілком певна. Черешняки, якби навіть одержали її послання, ще не встигли б дістатися до фортеці. Та чи й зможуть вони взагалі прибути сюди коли-небудь? Вона написала їм нове послання, намалювала навіть схему дороги до Фортечки, яка привела б черешняків аж до входу в замок. Вона точно запам’ятала всі орієнтири в цьому лабіринті могил, ровів і каменів. Вона могла б пройти там із зав’язаними очима. І нове послання, і плани готові, але чи потраплять вони коли-небудь до черешняків? Як? Через кого?
— Філіппе, дурнику ти мій! Ти знаєш, які ми самотні? А я не хочу самотності, Філіппе! Хочу волі! Хочу вільного світу! Хочу друзів, Філіппе!
Полонянка ще раз вибралася на стіну з бійницями і, завмерши там край прірви, з надією й тривогою задивилася на стежину, якою пішов чабан з її першим посланням. І знову, як і стільки разів раніше, на стежці — ні душі. Дівчина спустилася вниз, у серці в неї була пустка та щось пекло в кутиках очей.
— Як ти вважаєш, Філіппе, довіримо тому, хто назвався нашим другом, нове послання до черешняків?
Дівчина в білому повторила своє болюче запитання тій істоті, яка не знала, що відповісти. Невже той, хто подарував монету, справді друг?
— Як ти вважаєш, Філіппе? — розсердилася вона. — Є у нас друг у цій в’язниці?
Але Філіппе не слухав її. Він вигнувся дугою, стрибнув угору й причаївся за каменем. Дівчина пошукала поглядом причину його тривоги. На кам’яній лаві ворушилося щось чорне… Жах паралізував дівчину. Блискуча сиза змія з рогоподібним виростом на верхній щелепі здавалася чорним луком, готовим ось-ось випростатися! І бризнула в повітрі чорна блискавка…
Тої ж миті ліворуч майнула друга жива істота — ще швидша за ту блискавку. Обоє тіл зіткнулися в повітрі. Падаючи, змія хвостом зачепила сукню дівчини.
Змія не встигла захиститися. Філіппе вмить відкусив їй голову. Після цього кіт знову ліниво зайняв своє місце біля ніг дівчини й почав лащитися до неї. Лаура поволі отямилася. Спробувала зібратися з думками. Треба подолати хвилювання, треба щось робити.
Дівчина палицею скинула зміюку, яка все ще звивалася в конвульсіях, у яму. Так само зробила й з маленькою огидною головою і лише тоді цілком усвідомила небезпеку, що загрожувала їй. По спині в Лаури побігли мурашки. Філіппе дивився на неї лагідними сонними очима. Дівчина в білому нагнулася й почала гладити його. Кіт заплющив очі й почав муркотіти.
— Ой Філіппе, любий мій Філіппе, — тепло і вдячно шепотіла дівчина.
Над замком западали сутінки. Полонянка попрямувала до своєї камери. На очі їй накотилися великі важкі сльози:
— Яка жорстокість, Філіппе! Яка жорстокість!
Вона думала про людину із шрамом.
4
У кімнаті, вибраній для нарад, схилилися над похідним ліжком дві постаті. В сутінках не розгледіти було їхніх облич.
— Шеф сьогодні сердитий, — почувся голос сухорлявого.
— Це я теж відчув. Мабуть, не виходить щось із розрахунками…
— Думаєш, це все через чабана?
— Може, й через нього. А може, й щось інше.
— Мені здавалося, що вони таки домовилися…
— Наче… Але хіба можна бути певним? А може, просочилося щось, може, сказав комусь?
— Телепень! Не міг він поговорити з нами трохи раніше…
— Зараз він клянеться, що ніде більше й словом не прохопився.
— Не знаєш, коли йому вірити! Нам слід остерігатися…