— То пусте, — відповів Урсу. — Є один спосіб заламувати руки, від нього тільки болить. А коли відпустити, біль минає.
— І справді! — здивувався другий парубок. — Я вже не відчуваю ніякого болю. А ти, бачу, добре знаєшся на отаких штучках!..
— То ви ні риба, ні м’ясо! — ущипнула дівчина.
— Та йди ти під три чорти, бо ми тобі зараз дамо прочуханки. А ви, будьте ласкаві, покажіть, як це робиться.
Урсу показав. Парубок одразу перейняв премудрощі цього діла, і вся його гіркота змінилася радістю:
— Ага-а! Ану, спробуймо, як це в мене вийде!..
Парубок виявився дужим. Але зігнути руку Урсу йому було таки не до снаги. Тоді він розлютився і схопив її двома руками, але теж нічого не вийшло.
— Та ти ж не людина, ти кремінь, чи вже навіть і не знаю, як сказати. Ми, Йоне, і вдвох його не побороли б… Я такого ще в житті своєму не бачив. А чому ти не йдеш у цирк? Там же можна мати добрі гроші.
— Ви тільки послухайте, який цирк був колись, теж іще в материні часи, — почала Катріна. — Жив тоді в нашому селі один чоловік, уже й не знаю, як його звали, здається, Христофор, а може, якось інакше. А жартівник із нього був неперевершений. Цілими днями творив витівки. Одного разу, якраз тоді боярин розплачувався з людьми, але заплатив чоловікові менше, ніж той заробив, бо той меткий був у роботі, то він щось поклав у кишеню бояринового кітеля, що висів на гілляці. Коли боярин, покінчивши з платнею, одягнув кітеля й засунув туди руку, то ледь не скам’янів. І люди сахалися від нього, бо на боярина ніби чорна хвороба напала. Навіжений Христофор засунув йому в кишеню змію. Іншого разу він перевдягнувся попом; і де він усе те доп’яв — біс його знає. Причепив бороду, вуса, почав ходити від хати до хати та казати всім, буцімто він прибув з митрополії побачити, як поводиться боярин із хрещеним людом. Люди викладали йому все, наче небесному посланцеві. А він знай твердить: «Та зійде скоро мир і благодать». І говорить отак у ніс, як я оце вам показую. Тобто завжди він говорив нормально, а тут отак прикинувся. Дійшов поголос до боярина. А ще казали, начебто боярин був не в ладах з митрополією, бо колись бояринів бугай ткнув рогом попа, а попадя розлютилася, що покалічили її чоловіка, місяць підстерігала, аж поки встромила бугаєві під хвіст запаленого віхтя з соломи. Бугай почав метатися по обійстю боярина, покалічив не знаю вже скільки корів, потрощив хліви. А боярин, щоб помститися, загнав цілу череду волів на церковне подвір’я, один бугай зайшов навіть усередину до церкви в святковий недільний день, якраз тоді, коли піп, зігнувшись удвоє, розмахував кадилом. А піп, подумавши, що бугай прийшов на розправу, як припустив, то зупинився аж на амвоні. Люди ж, думаючи, що батюшка збирається читати євангеліє, поставали навколішки слухати. Така веремія зчинилася. А коли боярин почув, що в селі з’явився піп із митрополії, то наготував силу-силенну наїдків та напитків і покликав його до себе. Піп пішов, а чому б йому не піти? І зібралися всі сільські багачі туди та всі в один голос кажуть, що кращої, сердечнішої людини, ніж боярин, то і в світі нема. А піп, знай собі, гугнявить у ніс: «Та зійде скоро мир і благодать». Потім заходилися бенкетувати. Піп вип’є трохи і знову своєї править: «Та прийде мир і благодать, купіль і причастя, які тебе зробили… Будуть тобі жандарми, божі празники й великодні, і всі святі тайни…» Аж усі перелякалися… Гульня була саме в розпалі… І раптом усі, що сиділи за столом, бачать, піп ніби з лиця перемінюється… Вони подумали, певне, що вже перебрали… Трохи згодом бачать: піп і справді перемінився, але не можуть зрозуміти чому. Один, трохи тверезіший, каже: «Отче, у вас же ніби вуса були…» А піп своєї тягне: «Та зійде мир і благодать, і вуса піднімуться до небес…» А той причепився до нього, мов реп’ях: «Отче, але ж у вас раніше й борода була…» А піп своєї: «Та зійде мир і благодать, і бороди оживуть третього дня після писання…» Люди клянуться, що саме так і казав той навіжений Христофор… Врешті він вивалився у вікно. Але в селі вже не міг залишатися. Прибився він десь до цирку і став там, не знаю, як воно зветься… Але звався вже не Христофор… уже називав себе ніби Тріо Бен Калік і носив червону феску. А чого він себе назвав калікою, ніхто того не знає…
Усі задоволено сміялися, коли це один із хлопців раптом кинув, ніби громом уразив:
— Ти так гарно видумуєш, Катріно, що й сам дідько тебе не переважить!
— Тобто усе це неправда? — спитав неймовірно здивований Дан. — Не може бути!
— А ви що, повірили їй? — засміявся парубок. — Вона ж цілими днями тільки те й робить, що вигадує байки. Бачили б ви, як біля неї крутяться люди на роботі. Хто візьме її за дружину, той матиме сміху в хаті.