— Кого я візьму, ти хотів сказати, йолопе!
— Ми дуже вже забалакалися, а завтра нас жде робота в полі. Ти куди завтра йдеш, Катріно?
— Завтра не знаю, куди піду. А сьогодні йду в сад…
Колишні привиди визнали, що дуже гарно провели час, і розпрощалися з юнаками як з найкращими друзями.
Залишившись самі, черешняки ще довго сміялися, а Тік не міг приховати захоплення:
— От бісова дівчина… з такою ніколи не засумуєш!
Вони зайшли до намету, разом з ними вплив туди й сон, тільки Тіка ще довго доймали сумні думки.
7
Одначе пустунові приснилися, мабуть, чудові сни, бо вранці він прокинувся жвавий, веселий і цілком готовий вирушити в дорогу. Він трохи ще погаявся біля Дана й Урсу на руїнах, та коли побачив, що сонце підбилося вже височенько і що він може не застати нікого в селі, то залишив друзів, що саме готувалися спуститись у мокрий льох.
Село ніби вимерло. Бо люди ще зранку пішли в поле. У примарії залишився один тільки дідусь, який був то за сторожа, то за посильного — залежно від того, є начальство чи нема.
— Доброго ранку! — привітався Тік. — Тут нема нікого?
Дід окинув його довгим поглядом з-під брів:
— Як-то нема нікого? А я хто такий?
Тік мусив проковтнути пілюлю. Він ступив з лівої і спробував виправитися:
— Знаєте, я хотів спитати, чи нема нікого в примарії… — але зрозумів, що заплутався ще дужче.
— Ти, малий, думаєш, що тут у нас щось може відбуватися без мого відома? Ти чув про Плачинду?
— Звичайно, — збрехав Тік. — Про нього все місто знає…
— І від кого ж ти чув, скажи-но, будь ласка? — спитав недовірливо дід.
— Від… Катріни! — блиснула Тікові рятівна думка. — Вона казала, що такого, як Плачинда, нема більше нікого в селі…
— Саме так, розбійниця, і сказала?
— Їй-богу, саме так.
— Не могла б вона сказати просто так, без ніякого заміру, правда ж?
— Правда! — впевнено підтвердив малий. — Вона казала: «Побачиш діда Плачинду, він хоч і старий, але тримається добре, і якщо ти з ним станеш до розмови, то два дні й дві ночі в тебе живіт від сміху болітиме… Бо ще тоді, коли мати дівчиною була, то він викидав такі коники…»
— Так і сказала, моя голубонька?
— Так і сказала!
— То, щоб ти знав, Плачинда мій зять, і він секретар примарії!
Тік скорчив таку нещасну гримасу, що дід не стримався:
— Бачиш, як я тебе підловив! Плачинда — це я! А секретаря звати Ілією. Іліє Далба. Хіба ж не краще казати правду від самого початку?
— Якби ж і ви вчинили так само. Я хотів вам зробити приємність, їй-право. Бо навіть здаля видно, що ви хороший дідусь. Я ж знаю.
Нова тактика швидко здолала опір дідуся.
— Ти мені подобаєшся, бо розумний, а особливо тому, що так перекривив Катріну, як у селі ніхто не втне. А та розбійниця — то моя дочка. Ти знаєш, малий, як хлопці ходять за нею? Я тобі скажу, що це саме через неї в нашому селі так добре ідуть справи. Вона що захоче, те й зробить. Ось навіть учора ввечері підмовила двох хлопців, і вони пішли на руїни лякати якихось непроханих гостей…
Тік чемно мовчав. Дідусь раптом спитав його:
— А навіщо тобі Іліє Далба?
— Треба в нього дещо спитати…
— Ніби не можна мені сказати. Бо навіть коли звернешся до нього, він все одно прийде до мене питати, що відповісти. Ну, то як?
— Я сказав би, але, бачите…
— Чого ти хитруєш? Секретар пішов до міста.
— Ви сказали, нібито про що б вас не спитати…
— Ти глянь на нього! Та як ти смієш не вірити старим людям? Ти мене починаєш сердити…
Тікові не хотілося мати ще одне непорозуміння з дідом, і він спитав:
— Не приносив ніхто кілька днів тому сюди, в примарію, такого невеличкого пакета?
— Чому ж ні? Григоріє Бетяле приносив. Його Стріхою прозивають… А що тобі треба від нього?
— Я хотів би спитати його…
— Стріху? Якщо він не пішов, бо він не тутешній, а з Зогренів. Учора ввечері був ще в селі. Але казав, що сьогодні вранці піде назад.
— А може, він ще не пішов… — з надією вимовив малий, бо знав, що Зогрени за шість кілометрів від міста в протилежний кінець.
— Може! Якщо хочеш, то я скажу, де його можна знайти. Іди цією вулицею прямо, коли дійдеш до криниці, то спитай у дітей, вони там пустують громадкою цілий день, де хата Болгинди. Вона трохи вище од криниці. Там може й бути Стріха.
Тік подякував дідові й бігцем подався вулицею до криниці, що виднілася ген у долині. Аби ж він вирушив рано-вранці та не теревенив стільки з дідом Плачиндою…