— Гей, малюк! — звернувся він до якогось хлопчика в червоних полотняних штанах, що стояв біля криниці. — Де хата Болгинди?
— А навіщо вона тобі?
— Скажи, маленький, не витріщай так очей на мене.
— Не хочу казати!
— Я тобі дам гудзика.
— Спра-авді? — засумнівався той.
Тік хоч-не-хоч відірвав гудзика й простягнув пуцьвірінкові. Дівчина з косою правду казала. У цьому селі навіть діти вміють користуватися становищем.
— О-он вона, отам, де шовковиця! Ось прямо. Але вдома там нікого нема.
Та Тік не зважив на останні слова й щодуху подався до вказаної хати. Він так заходився стукати в ворота, аж по всьому селу завалували собаки, проте на обійсті Болгинди — ні духу. В сусідній хаті через вікно виткнулася голова бабусі:
— Кого тобі треба, що ти все село розтривожив? У Болгиндів нікого нема.
— А куди ж він пішов? — спитав Тік. — Мені ж треба вкрай поговорити з кимось із Болгиндів…
— Подивися, там пуцьвірінок малий має бути вдома. Такий худющий, у червоних штанах…
— Дякую!
Прибігши до криниці, черешняк відкликав убік пуцьвірінка в червоних штанах.
— Хочеш мати ще одного гудзика? Дуже гарного…
— Невже? — засумнівався малий. — Той, що ти мені дав, поганий.
— У мене є кращий, але не бреши тільки.
— Я не брешу, аби тільки в тебе були гудзики…
— Де дід Бетяле?
— Який Бетяле?
— Стріха, Стріха де?
— А-а! Стріха! Він пішов сьогодні вранці, ще півні не співали…
— Куди пішов?
— Додому, в Зогрени. Він же до нас приходить тільки раз на рік… Тепер уже десь через рік прийде.
— А він справді пішов?
— Справді!
— Ну, а зараз дай маленького гудзика, я подивлюся, котрий більший. Так! Тепер іди.
— Але ж ти казав, що даси ще одного гудзика, а забрав навіть того, що дав раніше.
— Ну, швидко! Чи не чуєш?
— Дай мені гудзики, бо я батькові скажу!
— Чому ти дозволив, щоб Стріха пішов? Я тобі дам десять гудзиків. На ось одного лея, та тільки перестань скиглити.
Почувши про гроші, малюк підстрибнув угору, ніби горобчик. Він схопився, заховав його до кишені, а потім сказав Тікові:
— Стріха пішов не прямо в Зогрени. Казав, що в нього є якесь діло на один день у Папурі.
Почувши несподівану звістку, Тік дав малюкові ще два гудзики. Той схопив їх і перевів подих аж біля хати. Перш ніж щось вирішити, Тік забіг до примарії — побачити діда Плачинду.
— Як пройти до Папури, дідусю?
— До Папури? Це від Зогренів ще кілометрів п’ять дорогою на Велени. А якщо стежкою, то буде, мабуть, тільки чотири. А що тобі там треба?
Тікова радість щезла за одну мить. Він думав, що Папура десь біля Вултурештів.
— Я хотів тільки дізнатися… — відповів він, забувши про добросердість дідуся.
Тікові пошуки почалися з невдачі.
8
Урсу і Данові не поталанило і в другому вогкому підземеллі. Єдине, що вони зробили внаслідок ретельного і впертого пошуку, — забруднили одяг та набрали в туфлі води и багнюки. Тому пішли до потоку, роздяглися і випрали одяг.
Тік прийшов до них якраз тоді, коли вони сушилися на сонці.
— Ага! — дорікнув їм пустун. — Ви згадали, що в нас зараз канікули…
— Це біда якась на наші голови, — поскаржився Урсу. — Я певен, що в цих руїнах ми не знайдемо й шматочка мармуру…
Вони переповіли по черзі свої халепи.
— Нам ще залишилося обстежити тільки стіни з правого боку, — сказав Дан. — Там є якісь брудні діри. Думаю, до вечора закінчимо. Є ще якийсь кам’яний хід… У мене таке передчуття…
— Ми не повинні дуже довіряти передчуттям, — перепинив його Урсу. — А ти, Тіку, що гадаєш робити зараз?
— Поїду шукати Стріху.
— Чим же ти поїдеш?
— Знайду щось.
— Ти не хочеш і нас трохи почекати? Можемо піти разом.
— Не треба марнувати час! — рішуче сказав Тік. — Я піду сам! До вечора знайду Стріху. А звідти, з Папури, до міста якихось десять кілометрів…
— Тоді повертайся просто додому! — звелів йому Урсу. — А ми, коли щось знайдемо, пришлемо телеграму. Хоч я не дуже вірю.
— Отже, мені брати з собою й маленького рюкзака? — спитав Тік.
— Ти коли думаєш іти?
— Зараз.
— Відпочинь ще хоч з півгодини.
Але Тік уже закинув рюкзак за плечі. Урсу й Дан потисли йому руку, побажавши від щирого серця успіхів у пошуку.
— Може, ти до вечора дізнаєшся щось, — сказав йому Урсу, — то дай телеграму на примарію. Бо не знайдемо ми тут ніякого дідька, щоб стирчати ще ніч.