— Ви вчитель, так? — спитав Тік.
— Ні, ні, не зовсім… — заперечив чоловік у брилі.
— Спра-авді? — багатозначно протягнув хлопець. — А хочете, я вам загадаю загадку?
— Тільки дуже розумну…
— Слухайте уважно, бо вона не з легких. Скажіть мені, у якій країні може бути таке. Це і є загадка. Починаю! У якій країні, коли метеозведення показує дощ, стоїть посуха, арахіси найбільший урожай дають узимку, а баобаби досягають висоти сотні метрів? Щоб допомогти вам, скажу, що першою білою людиною, яка висадилася там, був Магеллан у тисяча п’ятсот сороковому році з наказу короля Іспанії Філіппа Третього.
Чоловік пильно глянув на Тіка.
— Де ти почув цю загадку? Але кажи правду.
— Я сам придумав…
— Коли?
— Щойно.
— А про Магеллана ти теж сам щойно придумав?
— Так… Це ж дуже просто.
— Та що ви кажете, добродію? Де ти вчишся?
— У місті в ліцеї. А чому ви не відповідаєте на загадку? Може, вам повторити… чи допомогти чимось?
— Отже, коли б я не зупинив машини, то й не знай би, що в вашому ліцеї так учать…
— Саме так і вчать… Але я вам загадав загадку…
— Загадку з зіпсованими метеоприладами, з чудернацькими арахісами, з баобабами, які перемінили свій вид і перетворилися на евкаліпти або на гігантські секвойї. А після цього ти ще й дав навідні вказівки!.. Ти продовжив життя Магелланові і зробив його іспанцем. А з Філіппом Третім, правду кажучи, навіть не знаю, що ти хотів зробити. Він був королем раніше чи пізніше?
— Він помер рівно через сто років після Магеллана… — відповів Тік, прикро вражений, що весь його геніальний задум провалився.
— Ти відмінник?
— Іноді, — ухильно відповів Тік.
— Ти не любиш інших предметів, чи що?
— Ні, не тому, мене ніхто не пережене в класі з жодного предмета. Надто коли я захочу…
— А-а! Тепер я починаю розуміти! Тобі подобається ганяти м’яча на пустирях, бити вікна, тягати когось за вуха, звичайно, тоді, коли той хтось дражниться з тобою…
— Ні! Бо ніхто не зважиться мене дражнити…
— Та що ви кажете, добродію? І за всі твої доброчесності ніхто тебе не відзначає? Гм, дивно…
— Що вдієш? Помиляються іноді і вчителі… Дехто вважає, що я зухвалий… А дехто називає мене ледарем, їй-право…
— Навіть так? І хто ж таке каже? Старші чи молодші? Не інакше, як молодші!
— Молодші! І звідки ви все знаєте?
— Бо старші знають дітей краще, ніж молодші. А коли по правді, то я тебе відзначав би, але за двох умов: по-перше, щоб ти вчився як слід, а по-друге, щоб не міняв поведінки.
— То я так і мушу залишатися зухвалим?
— Звичайно! Щоб ти не тільки книжки зубрив, сидячи між чотирьох стін. Краще вже розбий іноді десь вікно, аніж будеш жовкнути в хаті. Я не кажу, що неодмінно слід бити вікна, але…
— Коли ви все так добре знаєте, то чому б вам не вчителювати в нашому ліцеї? Я впевнений — з ваших уроків ніхто не тікав би. А ви не допустили б, щоб мене обзивали шалапутом… Я можу вас запевнити, ми стали б найщирішими друзями…
— Саме цим я й почну займатися…
— То ви прийдете у наш ліцей? Хочете спитати, чи суворий у нас директор? Я певен, він буде радий…
— Я знаю, у вас гарний директор. Кажеш, тобі треба в Папуру, так? — перемінив мову чоловік, коли машина вже в’їжджала в Зогрени.
— Туди! — відповів Тік. — Я вже дійду пішки. Мені дуже пощастило.
— І довго ти там будеш?
— Мені треба знайти одну людину. А знайду, то за десять хвилин і впораюся.
— Як ти вважаєш, Сандуле? — звернувся чоловік у брилі до водія. — Може, й нам гайнути до Папури, бо вже давненько не були там?
— Я хотів якраз вам про це сказати, — відповів шофер; він весь час прислухався до розмови пасажирів на задньому сидінні і страшенно дивувався, що Тік такий розумний.
Машина за кілька хвилин домчала до Папури. Тік вийшов на околиці села і дуже ввічливо подякував чоловікові у брилі.
Той відповів з деяким жалем:
— Коли за годину впораєшся, то приходь до примарії. Ми будемо там.
Бажання не втратити моторизовану нагоду підганяло малюка діяти якнайшвидше. Тому він спитав першого ж стрічного:
— Ви не скажете, де знайти діда Григоріє Бетяле?
— Ти хотів сказати діда Стріху? Він у свого брата Клондіраша. Он у тій хаті з похиленим димарем.
Тік щодуху метнувся туди. На призьбі сиділи два діди. Один такий худющий, що, здавалося, вже ніколи не підніметься з призьби. Малий звернувся до нього:
— Доброго дня, діду Григоріє!
Старий подивився на нього: