— Як? Що це таке? Я ж тобі казав, що я не ходив до школи!
— Ну, знаєте, так, як роблять моряки. Вони виписують щось на руці, ніби вимальовують голубим чорнилом. Серця, жіночі обличчя…
— А-а! — зрозумів Стріха. — На руках у нього не було ніяких дурничок. Я бачив тільки набряклі жили.
Тіка охопив розпач. Що за ніякий шофер? Без рубців, без татуювання. Хоч би в нього не було ноги або в бійці хтось йому відтяв вухо…
— І не було нічого-нічого? Навіть ніс не приплюснутий?
— Аби я його побачив, то, може, і впізнав би, але чогось особливого не пригадую. А навіщо він тобі, хлопчику, що ти неодмінно хочеш його бачити?
Малий не встиг відповісти на запитання, бо Цомбі, запідозривши, очевидно, що господар його в скрутному становищі, зчепився раптом з кошлатою шавкою, яка злякано дивилася на нього з кутка подвір’я. На поміч шавці прийшов сусідський собацюра, отже, боротьба вже тривала на рівних. Стріха, не відаючи про справжнє становище на фронті собачої битви, схопив дрючка й пожбурив його в нещасного собаку.
— Геть з обійстя, помазок і прокляття!.. — лайнувся він і, повертаючись до Тіка, сказав, ніби просив вибачення: — Цей шофер так лаявся, що й я навчився від нього на старості літ. Знаєш, що таке помазок?
— Щіточка для гоління… — відповів малий.
— І чому шофер лається в «помазок»?
— Він лаявся в «помазок»? — аж підстрибнув від несподіванки Тік.
— Я тобі вже сказав. Мені ще ніколи не доводилося чути, щоб хтось лаявся в «помазок», хоч, скажу тобі, наслухався я в житті чимало лайок.
Що там не кажи, а малий недарма бив ноги. Все-таки щось та дізнався. Може, врешті-решт, йому пощастить знайти шофера за останньою ознакою, за отим «помазком», про якого нагадав Стріха. Хоч хлопець і поспішав, однак не забув подякувати дідусеві і стрімголов кинувся у ворота.
— Гей, Цомбі! — крикнув він. — Ми мусимо знайти людину в місті, котра лається в «помазок»! Знаємо тільки одне: він шофер.
З усього видно було, що щастя починало всміхатися кирпатому черешнякові. Не встиг він вийти за село, як його наздогнала підвода. Їздовий запросив хлопця сісти, а Цомбі вимушений був пристосувати свій біг до швидкого дріботіння коника. У місті кирпатий кучерявець зібрав ватагу малюків і таємниче та суворо звелів їм повторити завдання. Він перемінив сектори дії кандидатів у черешняки так, що жоден з них не міг спровокувати на лайку одного й того самого шофера.
— Перемінимо й пароль, — закінчив Тік. — Пароль буде ІБМОЦ!
Він примусив кожного повторити, а коли переконався, що всі засвоїли завдання, розкрив перед ними таємницю.
— Треба дізнатися, хто із шоферів у нашому місті лається в «помазок». Запам’ятайте: ПОМАЗОК! Знаєте, що таке помазок? Щіточка для гоління…
З натовпу малюків раптом почувся несміливий голосок одного з кандидатів у черешняки:
— А я знаю, хто так лається! Якби ти мені сказав одразу! Він спершу вилаявся в «прокляття», а потім і в «помазок», та я думав, що то якась деталь від машини, може, такий шуруп.
— Невже? — аж підстрибнув командувач. — І ти записав номер?
— Я тобі його передав.
Тік гарячково понишпорив у кишенях, знайшов усі донесення і вибрав одне з них:
— Оце воно? Донесення номер п’ять, із сектора Е?
— Так!
— Любий мій! Ти цілком заслужив зватися черешняком!
Інші малюки засмутилися, що їхня місія закінчилась, так і не розпочавшись. Зате новоспечений черешняк почував себе на сьомому небі від щастя. Бо знав, що відтепер, коли він опинився під крильцем у Тіка, ніхто не посміє його дражнити або віддухопелити. Його так розпирало від гордощів, що він навіть посмів запропонувати шефові:
— То, може, пошукаємо машину?
Пропозицію радо прийняли Тік і решта кандидатів у черешняки. Бо з’явився шанс заслужити похвалу й прихильність шефа. Вони розбіглися стрімголов, повторюючи в думках номер машини та дивний пароль.
Десь за годину один із них повернувся захеканий:
— Ібм… хи-хи-хи… Імб… хи-хи… Іб…
— …моц! — закінчив за нього Тік. — Що трапилося?
— На Па… хи-хи… На Панській… машина, шофер, поламався мотор…
— Не може бути! — вигукнув Тік. — Ти впевнений?
— Але ж він при мені лаявся в «помазок»! «Чого ти витріщив очі? — каже він мені. — Помазок бродяжний!..»
— Де ти його залишив?
— На Панській, кажу, якраз навпроти магазину металевих виробів.
Хоч Тікові було геть ніколи, він усе одно не хотів ламати величі ритуалів, заведених серед своїх прихильників. Він виструнчився і потис малому руку. Той аж затремтів, бо не сподівався такої честі.