— Вони могли бути хіба захистом для замку. Сам замок захований, але про всяк випадок його треба ще й охороняти. До того ж, дуже своєрідно. Велика фортеця привертала б увагу. А маленька… Її ніхто, не помітить, нікого вона не зацікавить. А замок — у горбі. Коли розміркувати про руїни й про горб, та ще про місце, де ми знайшли документ, то я певен, ви теж не будете сумніватися.
— Здається, Дан слушно каже! — підсумувала Лучія. — Вултурешти треба обстежити метр за метром. І все-таки!.. Ваша дівчина в білому говорить про мармуровий замок і ніде жодним словом не згадує про темні кімнати, про відсутність сонця… А про що це свідчить? Що лист її — вигадка?
— Може, в пагорбі тільки вхід до замку, — відповів Дан.
— А сам замок де? — спитала Марія.
— Десь за горбом, у лісі, над якимось неприступним урвищем або, може, навіть десь далі. Адже є підземні ходи, довжина яких вимірюється кілометрами… Якщо йти за документом, то в Вултурештах, а не в руїнах чи поблизу них є щось, зв’язане з замком. То може бути вхід або підземний тунель.
— То чи не краще нам розподілитися на дві групи? — запропонувала Лучія. — Одна обстежуватиме горб, друга — околиці. Так ми прискоримо діло.
На тому й погодилися.
— А як же Тік? — вихопився Урсу. — Хто зна, де він зараз, бідолаха…
І справді, всі, під враженням останніх відкриттів, зовсім забули про малого.
— Даймо телеграму, хай негайно повертається до Вултурештів, — запропонував Дан.
— Навіщо? — заперечила Лучія. — Його дії певного мірою зараз навіть дуже корисні. Вони не стільки допоможуть розв’язати загадку замку, скільки… загадку дівчини в білому. Особливо полонянки в замку. Тік довго не затримається. Залиш йому, Маріє, записку, що ми у Вултурештах.
— Коли ми збираємося йти? — поцікавився Урсу.
— Завтра рано-вранці! Щоб устигнути на поїзд! — повідомив Дан. — А там сім кілометрів пішки до села.
— Краще автобусом, — сказав Урсу. — Туди ходить і автобус. Теж виїдемо вранці.
— От і гаразд. Звідти буде ближче до руїн. Зустрічаємося завтра на автостанції. Усім скажемо, що йдемо на екскурсію до лісу. І друзям, і батькам… А Тікові залишимо записку, щоб прийшов до нас.
— А не можна затриматися на кілька днів? — захвилювалася Марія.
— Навіщо? — здивувався Дан.
— Через два дні має прибути Віктор…
— Ой-ой!.. Я геть забув… Залишмо і йому записку… Я сам напишу. А ти, Маріє, напиши Тікові.
Черешняки розійшлися готуватися в дорогу. Дан весь аж промінився. Він уперше відчув бажання бути керівником.
2
Тіків друг прокинувся, коли ще й на світ не зазоріло, і почав будити гостя. А той безтурботно спав, мов убитий, бо цілком довірився своєму товаришеві.
— Зараз побачиш того чванька. Такий чванько!
Тік швиденько одягнувся і вийшов до воріт. Сходило сонце. Люди гуртами йшли через городи. Далеко на шосе завиднівся якийсь велосипедист.
— Це він! Чванько! — зрадів товариш. — Зараз побачиш того чванька! — хлопцеві страшенно подобалося це слово.
Коли велосипедист під’їхав ближче, Тік ступив кілька кроків на середину дороги і став там, мов укопаний. Велосипедист ошелешено зупинився.
— Дуже гарний велосипед! — сказав малий замість «Доброго ранку», певен, що чванько прийме його похвалу з великим задоволенням. — Але я вас хочу спитати ось про що. Ви кілька днів тому передали одному шоферові пакета. Не скажете, хто вам його дав?
Велосипедист зміряв Тіка з голови до ніг, але припустився помилки, бо спершу відповів, а вже потім запитав:
— Поштар із Брустурів. А чому це тебе цікавить, кирпатий?
— Бо ми заклалися з отим хлопцем біля воріт.
— А-а! — протягнув щасливий власник велосипеда, але за якусь мить знову похопився: — А який заклад і на що?
— Це вже наше діло.
На щастя, біля воріт однієї хати з’явилася вродливенька струнка дівчина. Уздрівши її, чванькуватий велосипедист стрибнув у сідло, мов чемпіон, але, перш ніж натиснути на педалі, сказав Тікові:
— Кажеш, дуже гарний велосипед? Га? Справді гарний! Найкращий із тих, що зараз випускають, наймодерніший…
І він промчав повз дівчину, задерши голову і випроставшись, ніби мотоцикліст.
— Справді чванько, — порадував друга Тік. — А до Брустурів далеко?
— До Брустурів? Від Могили кілометрів п’ять, у бік гір.
— А до Могили?
— Кілометрів три всього. А чого ти питаєш?
— Думаю, треба було б зайти в Брустури до Маріїної подруги, це шкільна товаришка моєї сестри.
— Зачекай мене, я теж піду, тільки переодягнуся.