— А може, мені й не йти… Хто його знає…
— Не йди! Зараз прибіжать хлопці… Пограємо в футбол…
— Справді? — ця пропозиція ніби дуже зацікавила Тіка. — Та я все-таки піду. Але тільки до Могили. Там у мене є невелике діло. Поки я ходитиму, ти підбери команду… Я — центральний нападаючий… А восени візьму тебе в команду свого класу.
Тік був певен, що йому пощастить піти самому. Не зовсім самому, звісно, бо з ним Цомбі. На Брустури, хлопче!
Через його обіцянку хлоп’ятам з Бозієнів не довелося цього ранку пограти в футбол. Дітлахи з величезним нетерпінням чекали на щонайкращого малюка в місті, «та що там у місті — у всій країні!», чекали, аж поки похотіли їсти, а тоді розбіглися по домівках, зголоднілі й нещасні. Та й Тікові було не до веселощів. Поштар у Брустурах сказав, що пакета дав йому піп Гирбачіу із Стенкуци. А Стенкуца за п’ять кілометрів від Брустурів. І хоч малий намагався якомога швидше дістатися до Стенкуци, на жаль, того дня не довелося добратися по ниточці до клубочка. Батюшка Гирбачіу звечора гуляв на протилежному кінці села, повернувся звідти тільки перед світанком і тепер хропів на ганку у велетенській балії, що правила йому за ліжко. Стара служниця з поораним зморшками лицем і слабким зором дуже радо зустріла у воротях білявого ангелочка:
— Ласкаво просимо, хлопчику! А мати що поробляє? Вона жива-здорова?
— Мені панотець потрібен, — пробурмотів Тік.
— Та що ти кажеш? — здивувалася служниця, яка, очевидно, була ще й трохи глухувата. — А коли вона повернеться? Щоб я встигла приготувати з горщик голубців, бо дуже вони їй до вподоби… Ех, діти, діти…
— Я не внук… — лагідно сказав Тік.
— Коли? — спитала його служниця. — Ну, гаразд. А ти, може, поїв би чогось, бо ж зголоднів, мабуть… Від Бетрини сюди — дорога далеченька… А благочестивий сплять, неборака… Мали вночі сьогодні роботу. Тільки перед світанком повернулися…
Тік хотів сказати старій, що він не внук попа, що він не з Бетрини, але не встиг рота розкрити, як піп заворушився вві сні.
— Отче! — закричала йому на вухо служниця. — Встаньте-но, отче, бо внук приїхав із Бетрини!
Батюшка розплющив очі, спробував підвести голову, але знов опустив її.
— Що тобі, Йонелуше? — спитав він.
Тік одразу скористався цією миттю просвітління:
— Добрий день… Скажіть, а хто вам дав отого маленького пакетика, загорнутого в папір?
Піп вибалушив затуманені очі:
— Який пакет? Ти що, думаєш, я п’яний? Зараз я на тебе напущу геєну огненну!
— Я кажу про того пакетика, якого ви дали днів два тому поштареві.
— Який поштар? Який пакет? Які два дні?
— Такий маленький важкесенький пакетик, перев’язаний шворкою, адресований на перукарню «Гігієна».
— «Гігієна»?! — піп зіперся на лікоть, намагаючись щось пригадати. — Перукарня… перукарня… Щось там із черешнями було, еге?
— Так, так! — вигукнув «янгол», зрадівши, що батюшка пригадав.
— А ти що хочеш? Я ж віддав його якомусь телепневі!
— А вам хто його дав?
— Хто мені дав? Та якби ж я міг пригадати! Здається, ніби Сорока… Так! Справді Сорока…
— Яка сорока?!
— Ота перекупка з Пасіки, щоб її геєна огненна проковтнула! Заплатила мені за п’ять курок шістдесят леїв, сама ж продала їх на базарі по тридцять леїв за штуку! А мені навіть ламаного шеляга не дала, грабіжниця, щоб їй зуби повипадали… Хай дякує, що не потрапила мені до рук! Ну, та я їй покажу! Як попадеться, то я її спершу відлупцюю, а тоді ще й проклену…
Хлопець непомітно втік, залишивши панотця на самоті з його планами помсти. Тік мусив якомога швидше дістатися до Пасіки і знайти перекупку. Він уже страшенно стомився, але надія, що цей поштар буде останній, тобто перший, змушувала його не зважати на те, що кеди натерли ноги. Знала б дівчина в білому, скільки йому доводиться страждати, аби довести товаришам, що вона написала правду, що існує замок і що вона сама — полонянка в тому замку! Якби ж то знала все це дівчина в білому!..
За такими думками він навіть не помітив, як дійшов розпеченою дорогою до Пасіки.
Село ніби вимерло. Був якраз полудень, спека аж палила легені, вітерець — хоч би дихнув на маленького подорожнього. Тік помітив на головній вулиці магазин і подався просто туди. Чемно привітався. Всередині було троє чоловіків і висока молода жінка з вогнистим поглядом. Одразу визначивши, хто продавець, малий ввічливо спитав:
— Пробачте, будь ласка, але чи не підказали б ви, де мені знайти тітку Сороку?
У відповідь гримнув такий грізний вибух реготу, що Тіка охопило зловісне передчуття.