— Яка тітка, нікчемо? Яка Сорока, паршивцю?
Сварливий голос належав жінці, і Тік прикинув: «Може, вона дочка Сороки?»
— Ви не гнівайтесь, будь ласка, але…
— Як-то не гніватися, негіднику?! А як ти смієш насміхатися з людей, страхопуде ти такий?!
— Я не знав, що ви родичка…
— Яка родичка, песиголовцю? Я тобі зараз як дам по пиці, босяк ти такий!..
Останця образа була найдошкульніша, і Тік уже не міг стерпіти. Але продавець моргнув — мовляв, вона й є Сорока.
— Та-ак! — розсердився хлопець. — Тоді бувайте здорові!
Малий вийшов з магазину, прибравши, звісно, вигляду ображеної людини. Однак він весь перетворився на слух, чекаючи рятівного окрику. І той окрик не забарився:
— Хлопчику! Зачекай лишень! Чого ти так сердишся одразу? Почекай, поговоримо трішечки…
Тік стишив ходу, але не зупинився. Жінка догнала його:
— Почекай, я тобі щось скажу… Ми ж люди. А якби хтось прийшов отак-о серед білого дня до твоєї матері й спитав: «Ви, часом, не знаєте, де ота дурнувата його мама?..» — то скажи, тобі було б приємно, га?
Малий начебто ще сердився, але обличчя його вже розпогоджувалося.
— Гай-гай, я тобі куплю щось у місті, — збрехала Сорока. — Не будь такий насуплений та скажи, навіщо ти мене шукав?
— Не хочу! Ви й самі знаєте…
— Гай-гай, хлопче, люди — вони посваряться й помиряться, я навіть тоді, коли говорю погані слова, то роблю це не зі злості; я тільки хотіла пожартувати, бо така в мене звичка, а коли вже берешся за жарти, то хтозна-куди можна зайти. Ну, то що ти хотів від мене?
— Я хотів вам сказати, тобто не я, а попросили мене, щоб я вас знайшов і переказав вам. Про курей.
Сорока стала ще добріша, а голос її зробився геть солоденький:
— Я побачила зразу, що ти гарний і розумний хлопець. А який у тебе песик чудовий! Як його звати? Мабуть, Азор або Грівей?
— Цомбі або Цингуліка… Залежно від того, як із ним поводитися…
— Цомбі й Цингуліка? — ніби здивувалася жінка. — Ой, яке гарне ім’я! А як воно йому пасує! Це ти сам придумав? Зразу видно. Ти вже не сердишся? То що ти хотів сказати про курей?
— Батюшка Гирбачіу просив мене переказати вам, що хотів би продати ще чотири курки…
— А він не сказав, скільки хоче за курку?
— Ні! Сорока, каже, знає й сама. Минулого разу, каже, ми з нею домовилися. Отак він сказав…
— Хай тобі бог дає здоров’ячко, а я вже тобі щось принесу з базару, не забуду. А до батюшки піду зараз же. Про тебе я не забуду. Коли вже Сорока щось сказала, то як зав’язала…
Звісно, вона не спитала навіть, ні як звати хлопця, ні звідки він, щоб дати оте, куплене для нього на базарі «щось».
— І просив батюшка, щоб ви сказали, хто вам дав пакетика…
— Пакетика? Якого пакетика? А-а! Чому ж не сказати? Акушерка з Бетрини, опасиста така, Парушойка на неї кажуть… А ти, часом, не родич батюшки?
— Ні! Я просто йшов через село і випадково довідався…
Хлопчина хотів ще сказати молодиці, що то все лише жарт, що розлючений піп чекає тільки, щоб вона потрапила йому на очі, коли раптом ніби хтось підмінив і вид, і слова, і тон Сороки:
— То ти не родич батюшки?
— Ні!
— То як же ти, волоцюго, посмів дражнити мене Сорокою? Ворони б тебе склювали! Я тобі зараз як дам потиличника, шавко ти проклята…
Це слово Цомбі знав аж надто добре, тож, почувши його з вуст жінки, він раптом люто глянув на неї і так грізно загарчав, що Сорока перелякано позадкувала. Тік заспокоїв собаку, але жінці сказав лише «Бувайте здорові!» А вже попрощавшись, відчув жаль до неї. Бо згадав розлюченого попа і подумав, наскільки помножиться його лють, коли той побачить Сороку…
3
У Вултурештах черешняки розділилися на дві групи. Дан і Лучія залишилися в руїнах, а Урсу з Марією пішли в ліс.
Ліс був густий, здавалося, йому нема ні кінця, ні краю. Марія не розуміла, як можна пройти через цей ліс, а особливо — як тут можна щось розвідати. Зате в Урсу був трохи бадьоріший настрій. Хлопець вискочив на вершечок якоїсь могили і помітив на лісовому обширі велетенського бука, що височів над усіма довколишніми деревами. Це гігантське дерево черешняк і взяв за орієнтир.
— А тепер скажи, чому ти вирішив іти саме сюди? — спитала Марія, коли вони вийшли на світлу галявину, посеред якої височіло дерево. — Тобі не здається, що ми занадто далеко забрели в ліс?
— А що б ми робили, коли б не прийшли сюди? У нас є зараз чудовий спостережний пункт, він полегшить пошуки.
— Ти хочеш вилізти на бука?
— Треба.
Урсу зняв черевики, ще раз окинув поглядом гладенький, гінкий стовбур дерева і поліз. Спритно, мов кіт, він видерся на вершину. Марія аж перелякалася, побачивши, як він мріє на самісінькому вершечку дерева.